"Воюють або бідні, або такі, як я": "Тоха" з 3 ОШБр про справедливу мобілізацію і майбутнє війни

Бойовий шлях заступника командира батальйону розвідки HATRED 3-ї ОШБр з позивним "Тоха" розпочався з посади стрільця – на початку повномасштабного вторгнення він брав участь у боях за Київ, пізніше були Запорізький напрямок, звільнення Херсона, Бахмут, Авдіївка та Харківщина. На Донеччині він отримав важке поранення, та попри це – повернувся на фронт до своїх побратимів.

"Телеграф" поспілкувався з захисником про його мотивацію долучитися до української армії, про те, хто зараз перемагає на полі бою та що буде, якщо станеться повторний російський наступ.

"Маю бути там, де битва"

– Яким був початок вашого бойового шляху?

– Почалося все з київської кампанії. Я десь 27 чи 28 лютого вже приїхав до Києва. Дві доби пішло на те, щоб добратися до столиці з невеличкого міста Сарни на Рівненщині: їхали через купу блокпостів, комендантські години, ДТП, тому добиралися саме так. У принципі, у київській кампанії я брав участь у перших боях, і так мій бойовий шлях триває дотепер.

– Чи був у вашій службі якийсь переломний етап, коли ви усвідомили, що тактика та сама війна постійно змінюються і вимагають інших рішень?

– Не можна сказати, що був якийсь один момент. Тактика ведення бойових дій, засоби й усе інше змінюються приблизно кожні пів року.

Суть у тому, що потрібно жити війною, виконувати свої прямі обов’язки — і тоді все зрозуміло: як діяти, що робити. В наших колективах вітається здорова ініціатива, починаючи від командира корпусу Андрія Білецького і завершуючи командирами нижчих рівнів. Тобто можна щось собі придумати. Наприклад, я і мої побратими часто спілкуємось і вигадуємо щось нове. Потім звертаємося до фахівців того чи іншого напрямку, щоб вони надали консультацію щодо технічної складової цього задуму.

Після цього вже йду з пропозицією до командира. Командир погоджує — і все: тоді тестуємо, потім впроваджуємо у підрозділі та застосовуємо під час бойових дій. Тому тут постійно треба розвиватися, адаптуватися під будь-які обставини — і все.

– Під час боїв за Бахмут ви отримали важке поранення. Як це відбулося і що стало для вас ключовим у рішенні продовжити службу після реабілітації?

– Тоді я був на посаді заступника командира роти і вів людей у бій, там і отримав поранення. У мене було кульове поранення в руку і кульове поранення в ногу. Я випав орієнтовно на сім–вісім місяців, проходив реабілітацію, отримав третю групу інвалідності й після цього повернувся в стрій.

Насправді тут не про мотивацію — це про те, що я український націоналіст. Тому питання, повертатися чи не повертатися, переді мною не стояло. Що б не сталося, я кожного разу буду повертатися, наскільки вистачить здоров’я, і, так би мовити, до останнього подиху.

– Після Бахмута й Авдіївки, що стало для вас головним тактичним уроком і як це змінило підхід вашої бригади до бою?

– В Третій штурмовій і нині в Третьому корпусі після кожної операції, після кожного бою, після кожного напрямку і навіть після кожного тренування ми проводимо аналіз після дії. На відміну від загальної практики у Збройних силах, ми завжди робимо для себе детальний розбір: дивимося, які певні тактики можна запозичити у ворога, як їх модернізувати і використати для себе, а також продумуємо власні форми ведення бою.

Тому постійно триває процес аналізу всього, що відбувається, і створення великої кількості нових процесів. У цілому третя штурмова бригада — це радше виняток, ніж типовий армійський підрозділ.

Він більше схожий на козацьке військо. У нас значно простіше впроваджувати нововведення, які пропонує навіть рядовий склад. Якщо це дійсно слушна думка та ефективне рішення, командири без жодних перепон починають це застосовувати та масштабувати. Тому у нас безперервна робота: аналіз і вдосконалення.

– Якщо говорити про фронт загалом, чи можете сказати, де зараз ситуація найважча?

– У цілому я не є військовим аналітиком, який відслідковує всю лінію фронту. Першочергово мене цікавить лінія фронту, де стоїть мій підрозділ, які задачі він виконує, а також суміжники справа і зліва.

Немає сенсу дивитися, що відбувається, наприклад, у Сумській області. Так, з точки зору аналізу тактики чи технологій ми стежимо, які прийоми використовує там ворог, які технології застосовує, але щоб аналізувати загальну картину — де важче, де легше — насправді складно сказати.

Наприклад, на нашій ділянці ворог наступає вже півтора року, але ми його весь цей час знищуємо і при цьому не втрачаємо позицій — ще й маємо локальні тактичні успіхи. А на іншій ділянці могли бути рік чи півтора затишшя, а зараз ворог прорвався — але це не означає, що там автоматично важче. Це все дуже відносно.

Або ми, або росіяни

– А якщо оцінювати війну не тактичними успіхами, а саме стратегічним рівнем, кому зараз належить перевага і чому?

– На жаль, зараз вона у Росії. У нас виходить так, що кращі люди — на полі бою, а не зовсім кращі — серед тих, хто приймає стратегічні рішення. А у них, по суті, маса, складена з людей, яких просто женуть уперед.

Як воїни, як військова інституція вони гірші, ніж такі підрозділи, як наш та інші сильні частини, але їхня перевага в іншому: вони набагато швидше масштабують технології і загалом оборонну промисловість.

У нас це більше тримається на індивідуальному підході, ентузіазмі, ініціативах окремих людей. На стратегічному рівні все дуже слабко й повільно. Тому в стратегічному плані зараз перемагають вони.

– Все частіше лунають прогнози про можливий "другий раунд" війни після потенційного перемир’я. Як ви оцінюєте шанс, що Росія знову спробує наступати, і чи готові ми до цього?

– Після підписання якоїсь угоди, перемир’я чи будь-яких інших варіантів — ситуація така: ворог однозначно буде наступати. Незалежно від того, буде це другий, третій, десятий чи п’ятдесятий раунд. Тут навіть не треба бути фахівцем — достатньо вивчати історію нашої держави.

Якщо взяти останні сто років: це і Перші визвольні змагання, і боротьба УПА, і розстріляне відродження, хай і у формі незбройного спротиву. Потім — 1991 рік, коли Україна стала незалежною, але все одно були спроби не дати нам цієї незалежності. І в них багато що вийшло, бо у владі та війську були агенти Кремля, які замість посилювати армію — руйнували її. У 2014 році ворог знову пішов у наступ..

Потім були домовленості, розведення військ та інше. А що ми бачимо? Ворог, на відміну від нас, налагодив виробництво, підготовку, збільшив армію і з великою силою знову почав наступати. Тому історія циклічна, і вона повторюватиметься доти, доки ми не завдамо ворогу поразки на полі бою — такої поразки, після якої він не зможе більше наступати. У Першій світовій війні Німеччина мала одну з найпрофесійніших армій, але зазнала поразки на полях Франції через величезні людські та економічні втрати. Вони просто не могли продовжувати війну, тому й підписали капітуляцію. Те саме можливе і з Росією.

І знову ж: якщо поглянути на історію, у Першій світовій війні українці — окрім січових стрільців та УГА — воювали на боці різних армій за інтереси різних держав. Якщо я не помиляюся, у Першій світовій загинуло 5 мільйонів українців. Потім були голодомори, висилки в табори, Друга світова війна. У проміжку між Першою і Другою світовими українців загинуло близько 30 мільйонів: депортації, табори, примусові роботи. І якщо порівняти, який відсоток цих людей міг би піти воювати за власну державу — втрати були б зовсім іншими.

Те саме ми бачимо й зараз. Воює маленький відсоток. Професійно й віддано — ще менший. Суспільство часто чекає "перемог", але це призводить до набагато більших втрат.

Що ми бачимо? Населення так званих "ЛНР/ДНР" майже стерте: у 2022-2023 роках було дуже багато мобілізованих чоловіків з Донецької та Луганської області, зараз таких майже немає. А кого ми бачимо тепер? Орків із паспортами виданими в Мелітополі, Бердянську, інших регіонах Херсонщини та Запоріжжя, окупованих із 2022 року. Це буде повторюватися, доки ми не переможемо.

Тому потрібно зрозуміти одну річ: Московія — це сили зла, а ми — сили добра. Третього не дано. Або ми, або вони.

– Щоб зупинити Росію стратегічно, як ви говорите, які зміни необхідні в мобілізації, системі підготовки та управлінні військом? Що сьогодні, на ваш погляд, працює не так, як мало б?

Війни виграють або особистості, або структура. Особистостей як таких небагато — значить, має перемагати структура. Структурований підхід до підготовки, до фортифікацій, до мобілізації, до правильного розподілу і застосування ресурсу може призвести до того, що ми завдамо Росії поразки.

Чим більше кваліфікованих військ, чим більше особовий склад використовується за призначенням і відповідно до свого фаху — цивільного чи військового; чим більше буде розвиватися технологій на полі бою — тим більших втрат ми завдаватимемо ворогу.

А про кроки, які має зробити Україна, неодноразово говорив наш командир Андрій Білецький. Тут нічого нового не скажу. Перше — мобілізація має бути справедливою. Бо зараз виходить так, що воюють або бідні, або такі, як я, кому це потрібно. Я українець, український націоналіст, це моя земля — я буду стояти на ній до останнього. А всі інші, хто має гроші чи зв’язки, — не воюють.

Друге — термінове покращення та зміна кадрів у навчальних центрах, бо на полі бою вирішує саме бойова підготовка. Можна мати десять тисяч селян із вилами та тисячу професійних воїнів — і результат буде очевидний. Професійність, озброєння, компетентні командири — це визначає результат.

Третє — компетентне командування. Старші чини мають нести відповідальність за свої рішення. Часто рішення, що приймаються, просто не вкладаються в голову. І ти думаєш: як так, що цивільний за чотири роки розібрався у війні більше, ніж людина, яка 30 років в армії? Це проблема.

Четверте — країна має стати на військові рейки. Це означає — бюджет першочергово на технології, на оборону, а не на "телемарафони" чи інші речі, які не мають стосунку до виживання нації.

Питання зараз — не просто кордони держави. Питання — виживання української нації. Московити хочуть не просто забрати території. Їхня головна ціль — знищити нас як націю. Ми — єдиний народ, який їм ніколи не підкорявся. Ми постійно піднімали повстання, вели боротьбу — і військову, і культурну. Тому їхня ціль — знищення нас. Бо ми ставимо під питання їхню "могутність" і саме існування імперії.

"Я і є війна"

– Як би ви описали моральний стан і мотивацію бійців у вашому підрозділі зараз? Що найбільше впливає на настрій людей і внутрішню атмосферу?

– Мотивація й моральний стан у нас значно вищі — порівняно з усім військом, це точно. Це передусім через те, що у нас є братнє спілкування з командирами і між собою, є можливість розвиватися і відчувати, що ти реально береш участь в історичних подіях, а не просто спостерігаєш зі сторони.

Але, звісно, люди втомилися. Моральний дух найбільше падає, коли бійці читають новини і бачать, що відбувається, які антиукраїнські тенденції з’являються. Це нікому не подобається і, зрозуміло, не додає сили. Але у нас ситуація набагато краща, ніж будь-де, бо є можливість росту. У нас немає такого, щоб піхотинець чотири роки стояв на одній посаді. Бригада розрослася до корпусу, з’явилося багато посад, у тому числі небойових та офіцерських.

Я не один, хто пройшов шлях від стрільця до заступника командира батальйону, тепер маю звання капітана. Більшість наших командирів — або люди з цивільного життя, або ті, хто мав бойовий досвід, але був солдатом чи сержантом. Зараз вони командири батальйонів і рот. Навіть командир бригади раніше не був офіцером — він був солдатом на початку війни, у київській кампанії, брав участь у боях.

У нас є Січ — так ми називаємо місця, де ми базуємося (пункти тимчасової дислокації) — і там панує козацька вольниця. Тебе чують, ти можеш жити й служити усвідомлено, а не виконувати накази механічно, не розуміючи обставин. Третя штурмова взагалі сформувала новий підхід і формує нове військо за козацьким типом, а не за суто статутним. Практика показала, що знайдений нами підхід ефективніший: креативність, швидкість прийняття рішень, відповідальність. А найголовніше — це чесність і правдивість між усіма, хто поруч іде у бій.

– На вашу думку, таку модель, яку ви вибудували у своєму підрозділі, реально масштабувати на всю українську армію?

– Звісно, можливо. І ми це вже робимо. Ті бригади, які увійшли до третього армійського корпусу, отримують наш досвід: частина офіцерів, сержантів і солдатів переходять у ці бригади, очолюють їх і впроваджують наші підходи. На це потрібні час і ресурси, яких ми обмежені, але ми все одно рухаємося вперед. З часом ми до цього прийдемо. Просто потрібні час, плідна праця і віра в те, що ти робиш.

– Які технології та види озброєння визначатимуть наступну фазу війни, і що Україна повинна змінити вже зараз, щоб не програти цей етап?

– Наступний етап — це штучний інтелект.

Нам потрібно пришвидшувати, як я вже казав, оборонні спроможності: вкладатися в технології, у розвиток технологій — і менше про це говорити. Зараз виходить так, що ми ще не встигли щось придумати, а по телебаченню вже всюди розповіли. Ворогу не потрібні розвіддані, якщо все сказали по телевізору: яка в нас вийшла ракета, який дрон, і що ми збираємося робити. Це сюрреалізм, і з військової точки зору — злочин. Тому це потрібно терміново припинити.

Друге — це нарощування технологічних спроможностей і розвиток штучного інтелекту, а також фортифікаційних інженерних споруд у вигляді тунелів, укриттів. Але це все має робитися реально, а не на папері і не лише в заявах відповідальних людей. Це має бути виконано по факту.

Чим більше ми знищимо ворога, тим більше шансів на успіх. Я це вже казав.

– Після всього, що ви пережили за ці роки, чи відчуваєте, що ви самі стали іншою людиною? Що війна змінила у вашому світогляді, у ставленні до близьких і до життя загалом?

– У цілому, якщо сказати прямо, чи змінила мене війна — зрозуміло, що змінила. Я, по суті, і є війна, так би мовити. Але моє ставлення, наприклад, до родини чи до дружби не змінилося — воно посилилося вдесятеро. Те, чого раніше я, можливо, не розумів або не помічав, після того як потрапив на війну, стало дуже чітким і зрозумілим. Стало зрозуміло, для чого я живу, навіщо і для чого все це відбувається.

Найважливіше — я зрозумів цінність життя у людях, які тебе оточують, які поруч із тобою. Це найголовніша цінність і кайф цього життя. І загалом на контрастах — коли ти бачив смерть, бачив різне — ти по-іншому відчуваєш життя. Ти набагато більше кайфуєш і цінуєш певні моменти: навіть просто споглядання за зорями, заходом сонця, або ті недовгі години з родиною чи друзями. Усі мої друзі на війні, тому я проводжу з ними достатньо часу — маю на увазі не в бойовій обстановці.

У цілому, мені здається, я той самий, що й був, просто набагато глибше осягнув усе, як то кажуть.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, що на тлі нестачі людей, фінансування та системних рішень для армії парламент підтримав підвищення виплат народним депутатам. Таке рішення розкритикувала командирка медичного батальйону "Госпітальєри", народна депутатка від партії "Європейська солідарність" Яна Зінкевич, назвавши його злочином.