Переговори про мир України з Росією: три вектори та кілька неприємних причин  - Сергій Гармаш

У квітні ми бачимо нову хвилю розмов про переговори щодо завершення російсько-української війни.

На мій погляд, є три вектори активізації цієї теми.

Перший – російський. Країна-агресорка через різних речників активізувала тему можливості переговорів з Україною. Але на своїх умовах, оскільки росіяни зараз мають ініціативу на фронті. Схоже, що мета Кремля – до наміченого на середину червня у Швейцарії саміту миру показати, що РФ також готова до переговорів. Але, наголошую, на своїх умовах.

Адже після саміту миру вже Україна, отримавши консолідовану підтримку, спільну позицію певної кількості країн, зможе виступати миротворцем. Демонструвати, що ми, базуючись на міжнародній позиції (невигідній для Кремля), готові вести переговори з РФ. Виходячи з такого розкладу, росіяни посилили "миротворчу" риторику, просуваючи своє бачення завершення війни.

Цей же вектор просуває і Китай, який, по суті, є союзником Росії, що слід офіційно визнати. І враховувати у нашій реальній політиці. Чого, на жаль, немає…

Другий вектор – український. Самітом у Швейцарії на основі нашої формули миру ми також порушуємо тему переговорів. Намагаючись перебрати ініціативу у цьому процесі на себе.

Те, що ми вже говоримо про готовність до переговорів (на наших умовах, які тотожні міжнародному праву, що базується на повазі до територіальної цілісності, суверенітету) – показово. Адже домовлятися треба з кимось. А у нас є указ, який забороняє вести переговори з Путіним, який після березневих виборів виглядає ще й як нелегітимний президент, принаймні на наш погляд.

Як би там було, але переговорний трек Україна розпочинає. Полягатиме він лише в словах чи певних діях – час покаже.

Третій вектор – західний. Схоже, американці та європейці дедалі більше замислюються про початок переговорного процесу з РФ. Про закінчення російсько-української війни на прийнятних для Заходу умовах. А почали зараз серйозно про це замислюватися в США та Європі (риторика багатьох лідерів про це говорить, як і їхні переговори з Китаєм), на мою думку, зокрема тому, що вони бачать проблеми в Україні. І усвідомлюють, що тут їм зараз нема на кого ставити.

Якщо на початку широкомасштабної війни українська нація була консолідована, показувала готовність до опору, то на сьогодні вона, на жаль, роз’єднана. І демонструє (мобілізаційний кейс це чітко показав) неготовність, навіть небажання до опору.

І йдеться не лише про несприйняття багатьма жорсткіших умов мобілізації, а й про інші внутрішні протистояння, що посилилися. Замість того, щоб консолідувати націю, ми навіть у воєнний час примудряємось знаходити приводи для роз’єднання. З найбезглуздіших приводів! Ми зараз сперечаємося про Булгакова, мову, релігію, продовжуємо зносити пам’ятники, хоч не всім це подобається.

Українська нація – не моноетнічна, не монокультурна, не монорелігійна. Вона дуже багатогранна, різноманітна, зіткана з різних народів, культур, мов та релігій. І ми чомусь, не виліковані навіть війною, продовжуємо розділяти себе за всіма цими ознаками. Розумні правителі, хоча б під час війни, тим більше в такий кризовий момент, як зараз, коли агресор тисне з новою силою, а закордонна допомога ослабла, намагалися б об’єднати націю. Накласти мораторій на питання, які нас поділяють.

А в нас, на жаль, все робиться з точністю до навпаки. Причому роблять це люди у владі, які й самі не воюють, і своїх дітей на війну не посилають.

Роздрай, що відбувається, розкол бачать як наші вороги, так і наші партнери. І роблять відповідні висновки. Зокрема – педалюючи тему переговорів.