Від зміни влади в Сирії виграла Туреччина, але Росія ще має шанс - Ігар Тишкевіч

Сирія. Турецькі уроки та неявні перспективи.

Отже, Туреччина вийшла основним вигодонабувачем від зміни влади у Сирії. Нині завдання Анкари — стабілізувати ситуацію всередині країни, не допустити масштабних зіткнень між різними групами, які називають опозицією. І, що дуже важливо, завершити операцію проти Курдів, по можливості, відсунувши "західний кордон" Курдистану на 50-70 км на схід.

З інших залучених сторін ситуація виглядає так:

США — "залишаються при своїх". Точніше, не зовсім: на їхню зону контролю ніхто не претендує. Але Туреччина має намір суттєво послабити вплив (зокрема на формування нового уряду) курдів. Тобто послабити основну проамериканську силу країни.

Іран був одним із найактивніших учасників процесу. І намагався брати участь (за допомогою своїх проксі з Хезболли) у війні до останнього. Але при цьому вів активні переговори з Туреччиною щодо майбутнього Сирії. Достатньо сказати, що керівник іранського МЗС відвідав Анкару одразу після падіння Алеппо.

Аравійські монархії. Хоч як парадоксально, але вони дещо посилять свої позиції. Пов’язані з ними опозиційні групи на півдні (та їх союзники з-поміж друзів, християн) "вчасно" почали повстання, що зумовило падіння Дамаска. Зрештою, до столиці увійшли переважно ці загони, а не ХТШ чи сирійські туркомани.

Росія втрачає вплив, але зберігає шанс навіть залишитися в Сирії. Щоправда, на нових умовах у форматі однієї з сил "другого порядку".

Таким чином, контури нового уряду багато в чому визначатимуться Анкарою з впливом аравійських монархій і, можливо, Ірану. Чому не РФ? А тому що, на відміну від перелічених зовнішніх сил, вона зробила лише одну ставку, працюючи з оточенням Асада. Що, до речі, дивно, враховуючи її спроби працювати з кількома групами одночасно в "проблемних" африканських країнах.

У медіа вже обговорюється питання майбутнього російських військових баз у Сирії. Так, їхня евакуація ускладнить операції в Африці. Але не зробить такі неможливими.

А от якщо Туреччина таки створить стійкий уряд і він протримається хоча б рік, наслідки можуть бути надзвичайно цікавими.

Йдеться не про військову силу, а, умовно, про металоконструкції. Точніше, про трубопроводи. Перший проєкт — Arab Gas Pipeline — замислювався як газопровід, що з’єднує Єгипет, Йорданію, Ліван, Сирію, Туреччину і навіть Ізраїль. Перша черга була здана у 2003 році. Але будівництво гілки Хомс – територія Туреччини так і не почалося.

Тому контроль над Хомсом для Туреччини є вкрай важливим — адже можна почати "тягнути трубу" територією, яка навіть патрулюватися може твоїми військами.

Другий проєкт так і не розпочався через непоступливість Асада. Йдеться про проєкт Qatar-Turkey pipeline, який у першому проєкті мав пройти територією Сирії. Але сирійський уряд хотів зіграти з іншими партнерами та ставив на трубопровід Іран-Ірак-Сирія. Який також почали будувати.

Альтернативний маршрут для Qatar-Turkey pipeline був. Але він у такому разі проходив би через територію, контрольовану іракськими курдами. Тобто, давав би додаткову економічну (і політичну) базу для курдських сил. Що неприйнятно для Анкари.

Тепер повертаємось до проєктів. Якщо в Дамаску не почнеться громадянська війна між групами опозиції (війна проти курдів "не в рахунок" — її тією чи іншою мірою продовжуватимуть протурецькі сили), тобто можливість реанімувати обидва проєкти. Першим піде Arab Gas Pipeline.

А далі можливий запуск будівництва й "труби" з Катару до Туреччини. Тут головне — політичне рішення "нової влади", визначення маршруту з відведенням землі (тут важливо, щоб у можливі конфлікти з місцевим населенням вступав саме "новий, демократичний" уряд) та згодою на присутність іноземних ПВК або армійських підрозділів для охорони об’єкта.

Тобто, від початку реалізації трубопроводу з Катару потрібен рік стійкості нового уряду, який забезпечить необхідні рішення. Далі вже можна працювати.

Найцікавіше, що в реалізації таких проєктів будуть зацікавлені країни ЄС (газ піде до них). Противником можуть стати США та… Іран (якщо він не буде учасником проектів).

А ось для РФ це погано, набагато болючіше, ніж можлива евакуація військових баз. Тому що:

• лінійне — РФ втрачає європейський ринок газу. І причина тут не у санкціях. Просто катарський газ (як і єгипетський), доставлений трубопровідною системою, буде дешевшим за російський. Там банально собівартість видобутку нижча;
• нелінійне чи політичне. Регіон. Туреччина вже стає регіональною супердержавою. І посилення їх в енергетичній сфері матиме для РФ неприємні наслідки на Кавказі й в Азії. При цьому окреме застереження для мрійників: Туреччина не піде "священною війною проти РФ". Ердоган вже двічі (вперше з Карабахом) показав, що таке політика: мовчиш про плани, навіть працюєш з РФ, а потім, у потрібний момент дієш швидко;
• нелінійне геополітичне. Тут уже йдеться про ослаблення позицій Росії в арабському світі. Вона не зникне як партнер (проєкти в Єгипті, Алжирі, Лівії, Ірані, Іраку, Афганістані, Пакистані тривають), але дещо втратить "у вазі" як партнер.

А Туреччина вже навіть не заявила, а просто підтвердила факт появи нової регіональної супердержави. На це доведеться зважати.

Джерело: пост Тишкевича у Facebook