(Не) потрібна електрика та тепло? Що не так з впровадженням альтернативної генерації в Україні

З майже сотні когенераційних установок, подарованих USAID Україні, була підключена лише одна. Установок, які можуть одночасно забезпечити тепло для мільйонів споживачів і електроенергію для тисяч установ. Таку інформацію оприлюднили експерти ринку, і поставили логічне питання: що відбувається?

В самому USAID через Facebook-сторінку Проекту енергетичної безпеки уточнили, що вже підключені 18 з 91 таких установок. Це все одно виглядає якось "не дуже", враховуючи, що по такі установки стоять черги в багатьох містах і містечках. Та й то — згодом ця інформація загадковим чином зникла з сторінки USAID ПЕБ.

"Телеграф" вирішив дослідити, які перепони стоять на шляху процесу впровадження когенерації в Україні, та як їх можна подолати. А заразом і розповісти, чим саме вигідні когенераційні установки в наших непростих умовах. Видання також надіслало відповідний запит до USAID ПЕБ щодо переданих установок. Але відповіді на момент публікації відповіді ми не отримали.

З чим "їдять" когенерацію

У рекордно спекотні літні дні питання опалення і навіть гарячого водопостачання якось не надто турбують українців. Втім, ситуація, звичайно ж, зміниться з настанням холодного періоду (а всі ми віримо, що колись він, все-таки, настане).

У той же час проблема постійних відключень електроенергії, спричинених діями агресора, є темою щоденних активних обговорень буквально скрізь. Про неї говорять у від високих владних кабінетах, ламаючи голови над її вирішенням. Говорять і в побуті, підкріплюючи слова міцними виразами, коли світло зникає у найвідповідальніший момент.

Втім, існує напрямок енергетики, впровадження і розвиток якого в наших реаліях могли б суттєво позитивно вплинути на вирішення як першої (гаряча вода і тепло), так і другої із згаданих проблем (забезпечення стабільного постачання електроенергії). Мова про когенерацію (від комбінована генерація — Ред.), процес, який включає одночасне виробництво як тепла, так і електричної енергії.

Пристрої які забезпечують таке одночасне виробництво – так і звуться "когенераційні установки", або "когенераційні станції". На даний момент подібні установки мають якнайширший спектр застосування і, відповідно, найрізноманітніші рівні потужності – від десятків кіловат, що достатньо, наприклад, для автономного забезпечення теплом та електроенергією тепличного господарства, чи автомийки, до "монстрів" на десятки, а то й сотні мегават, які можна використати для потреб великих підприємств чи цілих міських кварталів.

Типи первинних двигунів у цих установок також є різними – газопоршневі, газотурбінні, мікротурбінні та інші. Паливо також може бути найрізноманітніше — і традиційний природний газ, і біогаз, і, наприклад, енергоносії пелетного типу тощо.

Когенерація у світі

Наразі когенерація, як ефективний та досить доступний вид виробництва тепло- і електроенергії, активно розвивається у всьому світі. І тут питання не лише в суттєвій економії (до 40% відсотків загальної економії), яку дає одночасне виробництво двох видів енергії. Мова і про екологічний аспект – вважається, що когенераційні установки сприяють сталому розвитку та зменшенню викидів у довкілля. Недарма на європейському рівні ще у 2004 році прийнята відповідна директива (2004/8/EC), яка заохочує країни-члени ЄС всіляко сприяти розвитку когенерації. Відповідне національне законодавство, спрямоване на підтримку когенерації, існує у таких країнах, як Німеччина, Іспанія, Бельгія, Данія та інших.

Якщо брати конкретні випадки впровадження когенерації у світі, то навіть побіжний пошук пропонує низку яскравих кейсів. Наприклад, когенераційні установки застосовуються у штаб-квартирі компанії "Leica" у німецькому Вецларі для виробництва електроенергії для власного використання компанією у її виробничих та адміністративних приміщеннях. Вироблена теплова енергія покриває потреби в теплі в будівлях, а також забезпечує роботу абсорбційної холодильної установки. Інший приклад — житловий квартал Розенштейн у Штутгарті, що складається з 500 квартир, може похвалитися вражаючою, перспективною концепцією опалення, охолодження та виробництва електроенергії, орієнтованої на об’єднанні секторів. Котельня на базі когенераційної установки розташована у підвалі сучасного житлового комплексу.

Всього ж по світу подібних прикладів успішного впровадження когенерації десятки, якщо не сотні тисяч.

Когенерація в Україні – перспективи та поточний досвід

В Україні відповідний закон – "Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання скидного енергопотенціалу" прийнятий ще у 2005 році. На теперішній час у нього внесено низку змін, які мають сприяти спрощенню розвитку когенерації. Окрім того, наразі підтримка когенерації прописана і в інших нормативних документах – тому ж законі "Про ринок електричної енергії", відповідних постановах і розпорядженнях профільних органів виконавчої влади.

Розвиток в Україні цього напрямку важко переоцінити, з огляду на те, що, по-перше, абсолютна більшість об’єктів теплоенерго в країні працюють по застарілим неекономінчими технологіям. Побудованими на спаленні енергоресурсу виключно для отримання тепла. Те саме стосується і застарілих електростанцій, ККД яких значно нижчий, ніж у когенераційних установок.

Інший важливий аспект – зазвичай подібні установки досить невеликі за розмірами. Наприклад, 2-х мегаватну установку. (яка може допомогти забезпечити теплом десятки тисяч мешканців та електроенергією низку об’єктів) можна розмістити у відносно невеликому контейнері, який можна надійно сховати, що, без сумнівів, є надзвичайно важливим з точки зору безпеки.

Ще один важливий момент – порівняння когенераційних установок (їх інколи називають газогенераторами) з потужними бензиновими чи дизельними генераторами, які наразі використовуються для енергозабезпечення різних об’єктів. Тут, безумовно, когенерація також набагато вигідніша, передовсім через вартість палива і набагато більшу загальну економічність. Звичайно, можна згадати про проблему підведення газу до таких установок, але у генераторів ця проблема ще суттєвіша, адже підвоз дизелю чи бензину ще коштовніший.

В Україні очевидним і найбільш доцільним місцем розташування подібних установок є об’єкти теплової енергетики – від невеликих котелень на кілька будинків, до значних підприємств ТКЕ, які забезпечують теплом цілі райони чи мікрорайони. У такому випадку, по-перше, спрощується процес під’єднання установки до тепломереж, по-друге – підприємство отримує практично повну енергетичну незалежність, знімаючи ризики відключень і звільняючи потужності для інших споживачів, по-третє – має можливість отримати додаткові надходження від продажу електроенергії в загальну енергосистему. І при цьому допомогти у забезпеченні електроенергією інших об’єктів критичної інфраструктури, таких, як водоканали, лікарні тощо.

Ще один очевидний і надважливий спосіб використання – встановлювати такі установки в населених пунктах, які розташовані недалеко від лінії зіткнення, або там де тепло- і енерго генерація була зупинена – чи через руйнування після ворожих обстрілів, чи з інших причин.

Що при цьому отримаємо ми з вами, як рядові побутові споживачі, якщо наші тепловики вирішють поставити у себе подібні установки? Передусім – гарантоване гаряче водопостачання і тепло (пам’ятаємо, літо не вічне). Потім – покращення ситуації з постачанням електроенергії (з огляду на те, що теплоенерго у масштабі країни відбирають досить таки значний її відсоток на свої потреби). І нарешті – додаткове резервне живлення, а значить нормальну роботу водоканалів, лікарень та інших об’єктів. У деяких випадках, якщо добре продумати реалізацію – цілком можливе автономне забезпечення теплом і електрикою за рахунок когенерації цілих житлових кварталів чи мікрорайонів.

Якщо когенерація — це настільки прогресивно, економічно, зручно та ще й безпечно, якщо про неї постійно говорять керівники і фахівці міністерств, відомств, говорять енергетики, – чому в Україні процес впровадження таких установок не йде надшвидкими темпами?

Насправді, процес іде. Хоча, якщо дивитись об’єктивно, далеко не так швидко й успішно, як хотілося б. Втім, на місцевому рівні влада і теплоенергетики вже почали прозрівати і потроху розуміти переваги, які надасть впровадження когенерації.

Так, серед останніх прикладів у великих містах — нещодавнє рішення Львівської міськради про виділення 654 млн грн на реалізацію програми облаштування газопоршневих когенераційних установок. Хоча фахівці й говорять, що програму потрібно було запускати роком раніше, тут явно той випадок, коли краще пізно, аніж ніколи. Реалізовує подібні проекти і Київ – там строки виконання кінець 2025 року.

Інший приклад встановлення ще півтора роки тому когенераційної установки в Ірпені. Наразі ця установка забезпечує резервне живлення для котельні, яка у свою чергу постачає теплоносії 70% відсотків населення міста.

Ще один позитивний приклад – Хмельницький, де вартість тепла завдяки когенерації була однією з найнижчих в Україні. Наразі в місті 15 установок, які дозволяють повністю забезпечити потреби місцевого теплокомуненерго в електроенергії.

Серед малих міст – дуже яскравий приклад Старокостянтиніва Хмельницької області, де наразі встановлено 4 таких установки, три з яких передано через Проект енергетичної безпеки USAID.

Безкоштовні установки непотрібні? Невже зрада?

На фоні успішних проектів з впровадження когенерації досить дивно читати заяви, що навіть не куплені, подаровані Україні установки, — не підключаються. А саме такі дані оприлюднив нещодавно голова Спілки споживачів комунальних послуг Олег Попенко. За його словами, лише одна з 96 когенераційних установок, переданих Україні ще кілька місяців тому Агентстовм США з міжнародного розвитку (USAID), була встановлена в Житомирі.

За кілька днів у USAID на Facebook-сторінці Проекту енергетичної безпеки, через який і реалізується цей проект, уточнили, що наразі вже встановлено 18 таких установок, інші перебувають у процесі під’єднання. При цьому їх загальна кількість складає 91 установку, а передаються вони для потреб 32 українських міст та двох університетів. Сумарно зможуть забезпечити надійним теплопостачанням понад 1 млн мешканців багатоквартирних будинків та близько 1000 соціальних об’єктів, а також, окрім, власне, теплоенерго. А заодно і дозволять забезпечити резервне живлення електроенергією сусідні лікарні, об’єкти водопостачання та водовідведення.

Але потім це уточнення несподівано з сайту USAID ПЕБ було видалено. Хоча й лишилося в кеші пошукових систем.

З огляду на те, що перша інформація про передачу USAID цих установок з’явилися ще декілька місяців тому, а інформація про їх доставку в Україну була оприлюднена ще 7 травня, ми вирішили розпитати профільних фахівців, чим саме могли бути викликані затримки з реалізацією цієї надважливої в теперішніх умовах ініціативи.

За словами вже Олега Попенка, процес запуску в експлуатацію когенераційних установок, зокрема переданих USAID, справді зіштовхується в Україні з низкою проблем. Одна з найголовніших – брак коштів.

"У деяких громадах – відсутні гроші на проведення повного циклу процедур, а це — закупівля проекту, виготовлення проекту, оплата виготовлення проекту, потім закупівля процедур по монтажу і підключенню установок до мережі тощо. Просто фізично немає грошей. Точну вартість, потрібну на проходження цих процедур, я вам не скажу, але знаю, що для чотирьох невеликих газопоршневих установок вона становила близько 40-50 мільйонів гривень", — розповідає експерт.

Він згадав випадок, коли одному з значних міст планували передати велику установку, але через брак відносно невеликих коштів процес зупинився.

"ТЕЦ в одному з серйозних міст виграла конкурс USAID на установку 50 чи 55 мегават. Така установка – це десь на 170 тисяч населення. Вони виграли конкурс, затвердили суму. Але коли розпочався процес передачі, з`ясувалося, що суми, яка виділена Міненерго (а ця ТЕЦ - державний об’єкт), не вистачає. У Міненерго сказали – ми грошей не дамо, у нас немає. Я вважаю, що це повний абсурд, коли нам дарують так установку, ми не можем знайти 7 чи 8 млн, щоб її підключити. У результаті справа закінчилася нічим, і установку туди ніхто не привіз", — розповідає Попенко.

Суттєвою проблемою, як це не дивино, є наразі і дефіцит компаній та фахівців, які могли б забезпечити процес монтажу установок.

"Ну, не хоче компанія їхати кудись, наприклад, у Шостку, монтувати ці газопоршневі установки. Будемо відверті — в тому числі через мобілізацію на блокпостах. Інша причина — таких компаній фізично не вистачає. Або є фахівці, але їх не влаштовує, наприклад, вартість. Я спілкувався з однією такою компанією – то звідти ніхто не захотів вийти на вже оголошені торги. Кажуть – нас не влаштовує вартість. А місцева влада не може збільшити вартість, бо у них немає грошей. Тобто, це комплексне питання, яке складається з декількох", — вважає Попенко.

Серед проблем, які називає експерт, також і певна неорганізованість органів місцевого самоврядування в питанні підключень когенераційних установок.

"Адже потрібно виділити землю, виділити гроші, це все повинно бути прийнято на сесії. І питання не в розмірах ділянки, а в процедурі. Потрібно вийти, винести це питання на сесію, розглянути та проголосувати на земельній комісії. Після земельної комісії питання виноситься на сесію, потім сесія приймає рішення. Після винесення рішення готується пакет документів на землю, вона ж не може бути просто так передана. І не має значення – що 5 метрів, хоч 10 см квадратних. Хіба якщо ця земля буде в користуванні теплокомуненерго, тоді воно буде простіше. Але процедура повинна бути виконана. Інакше – кримінальна справа. При цьому бувають навіть випадки, коли таку установку передають одному комунальному підприємству, землю під неї виділяють на інше, а гроші – взагалі на третє. У результаті директор останнього говорить, що не буде цим займатися, бо не хоче сісти. І його можна зрозуміти, адже в нього ні самого обладнання на балансі, ні земельної ділянки в обліку", — розповідає Попенко.

Втім, за словами експерта, відомі і протилежні випадки. Особливо там, де місцева влада і комунальники розуміють необхідність впровадження когенерації і спільно над цим працюють. Особливо це актуально там, де внаслідок дій росії зруйновано енергетичну інфраструктуру і питання відновлення теплопостачання та енергозабезпечення населення стоїть особливо гостро.

"Практично – це зараз реалізовується в Харкові. Там завезли різноманітних установок – завдяки партнерам, спонсорам. І Нафтогаз передав якусь вкрай потужну ГПУ, ледве не 300 мегават. Її було куплено 2007 року, але в Нафтогазі вона ні дня не працювала, тож було передано Харкову. Це цілком можливо – розставити 10. 20, 30 ГПУ по місту, підключити їх до електроенергії, до газу, до тепломереж. В Харкові це буде працювати, тому що там зараз практично зруйноване все теплокомуненерго", — пояснив Попенко.

Інший випадок, який Попенко вважає одним з найуспішніших кейсів – це місто Старокостянтинів Хмельницької області.

"Це місто, яке якраз дуже успішно реалізувало кейс за сприяння USAID. Вони підключили передані їм установки ще на початку року, тому що почали справу загодя – ще минулого року розробили проект, виділили кошти", — пояснює Попенко.

Загалом, за словами експерта, увесь процес розгортання на підприємстві теплокомуненерго когенераційної установки, мав би займати не більше півроку – від початку закупівлі, розробки документації, до запуску в експлуатацію. Хоча, наголошує Попенко, багато що залежить від підходу місцевої влади, процедури закупівлі, можливості поставки виробником тощо. Тож і спостерігаємо зараз ситуацію з затягуванням.

Ну а за кордоном, за його словами, когенерація – давно вже один з пріоритетних напрямків і успішно впроваджується в багатьох країнах, зокрема й для забезпечення потреб цілих окремих міських кварталів.

"У багатьох містах, особливо східної Європи в рамках децентралізації постачання теплоносіїв встановлювали подібні установки. В Угорщині, Словаччині, Чехії, в Сербії, в Австрії – встановлювалися подібні установки. Але це скоріше не газопоршневі установки, тому що там вони більше орієнтуються на установки, що працюють пелетах. У будь-якому випадку — це досить потужні установки, квартальні – на 8, 10 мегават. Тож вони встановлюють і опалюють цілі мікрорайони. Це окрім іншого вважається екологічним", — розповів експерт.

Щодо державної підтримки в Україні, Попенко вважає, що держава досить таки сприяє процесу розгортання когенераційних установок. Наразі прийняте відповідне законодавство, полегшується податкова база, зокрема прибирається ПДВ, скасовується мито на ввіз енергообладнання, спрощується процес підключення таких установок до мереж.

Але все ж таки, вважає експерт, якщо дивитися в масштабах держави, щоб зробити так, аби подібні установки стали суттєвим фактором енергоринку, забезпечивши, наприклад, загальний приріст потужності в 1 гігават, про який говорив президент, то справа тут скоріше за великими державними корпораціями. На кшталт Укрзалізниці, Укрнафти, Укргазвидобування, Нафтогазу.

"Держава зі свого боку може змусити, чи вірніше, підштовхнути великі корпорації до того, щоб вони закупили і встановили подібні установки на власних потужностях. Адже кожна з цих компаній має можливість підключення до відповідних магістралей – газових, електромереж. І в принципі – це правильно та може спрацювати", — вважає Олег Попенко.

Ноу хау від автора успішного кейсу

Ще одним експертом, з яким поспілкувався "Телеграф", став Олександр Душенко, керівник підприємства "Тепловик" у вже згаданому місті Старокостянтинів Хмельницької області. Експерти вказують на когенераційний кейс "Тепловика" (а там встановлено чотири установки, одна придбана власним коштом, та ще три, які передано USAID), як один з найуспішніших в Україні. Відповідно питання перш за все стосувалися того, як йому вдалося реалізувати розгортання установок у досить стислі терміни.

"Перш за все, ми дізналися, що USAID передає нам установку, ще тоді, коли вони укладали договір з постачальниками. А оскільки подібні договори укладаються не дуже швидко, ми мали час. Поки будуть підписані документи, поки виробник виробить установку – це може зайняти, зазвичай, 3-4 місяці. Отой у кожного рецепієнта, який буде отримувати цю установку, – є цей запас часу. Його треба витратити на те, щоб розробити проект, провести експертизу, заготувати додаткові необхідні комплектуючі (якщо ти вже знаєш марку машини, яку тобі дадуть, ти розумієш, що для неї потрібно). Відповідно, якщо цей час не гаяти, а активно займатися питанням, то на момент, коли тобі установку привезуть, ти можеш бути готовий відсотків на 90. Наприклад, дві останні установки – ми вже знали, коли нам їх привезуть, розробили проекти, пройшли експертизи, отримали дозвіл на початок будівельних робіт – залити фундамент, підготувати під’єднання і врізки, підготувати крани. Тож, коли установки приїхали – нам залишилося лише під’єднати крани, приварити і почати працювати. Таким чином, останні дві установки з моменту поставки ми змонтували приблизно за 10 днів", — розповідає Олександр Душенко.

Він також віддає належне уряду, який на сьогоднішній день максимально спростив всі нюанси і відносно розробки й погодження проектів, і будівництва, підключення когенераційних установок і максимально допомагає тим, хто готовий до реалізації подібних проектів.

"Також не потрібна і ліцензія, тоді коли загальна потужність всіх у установок на підприємстві не перевищує 5 мегават. Тобто, всім невеличким ТКЕ вона точно не потрібна. Окрім того, якщо ти ставиш подібну установку для власних потреб – тобі не потрібно зв’язуватися з ОСР (оператор системи розподілу, тобто обленерго). А якщо ти не зв’язуєшся з обенерго – це спрощує і економить десь до півроку часу", — зазначає керівник "Тепловика".

Щодо питань з місцевою владою, Душенко зазначив, що жодних проблем, наприклад щодо виділення землі, в нього не виникало.

"Під кожну котельню має бути виділена земля. А для встановлення когенераційної установки – тієї землі потрібно небагато, а дехто ставить їх взагалі всередині своїх котелень. Тож на ці питання мені нема чого грішити", — говорить Душенко.

А от проблема відсутності коштів, на його думку, справді може стати певною перешкодою.

"Інша річ, коли у підприємства немає коштів на те, щоб зробити фундамент, або щоб докупити якесь необхідне обладнання… Адже, коли ти подаєш заявку на USAID, ти вже зазначаєш, що гарантуєш наявність коштів на підключення. Щодо нашого підприємства – ми знайшли на це власні кошти. Але тут є ще один важливий момент – багато хто з тепловиків має ліцензію на проведення будівельних робіт. Тому, наприклад, залити фундамент – цілком можна силами свого підприємства, це не складно, якщо є креслення. Якщо потрібно врізатися в систему теплопостачання – тепловик краще за інших знає, як це зробити", — пояснив Душенко.

Дав пояснення керівник підприємства і щодо вартості підключення установок.

"Наразі вартість підключення в середньому по Україні коливається від 30 до 50% вартості обладнання, але багато чого залежить від технічних рішень. Наприклад, всі знають, щоб зекономити матеріали – установку варто ставити десь ближче до місця, де є труби, або підключення до електромагістралей. Щодо нашого випадку, я зараз говорю про установку на 1 мегават, то ми її змонтували і підключили на власні потреби (я наголошую, на власні) за приблизно 7% від вартості. Тобто процес підключення нам обійшовся приблизно у 2,25 млн грн, включно з виготовленням документації і самим монтажем. І при цьому в нашому технічному рішенні було багато чого, чого немає у інших, наприклад, ми додатково закуповували ще один котел. Майже всі роботи робили власними силами, окрім під’єднання газу – тут проект і самі роботи виконував облгаз", — розповів директор комунального підприємства.

На разі, за словами Душенка, згадані установки повністю забезпечують власні потреби об’єктів, на яких вони встановлені, у електричній енергії. Але є плани й продавати надлишки.

"Зазвичай, всі подібні установки завжди підбираються переважно таким чином, щоб мати ще і якийсь надлишок по виробництву. І зараз, коли ми захотіли під ’єднатися до ОСР то зрозуміли, що технічна частина там не складна і не дуже тривала. А ось процес погодження і виготовлення проектної документації, отримання технічних рішень — може сягати понад півроку. Нажаль, цей процес не може бути швидким, хто б як не хотів. Адже є цілком об’єктивні чинники – необхідний час на обрахунки, виготовлення документації. Той же обленерго – має звернутися по погодження до свої високовольтних мереж. Свої побажання і висновки мають дати метрологи — щодо обліку і типу лічильників. Інші служби також мають надати побажання і висновки. Потім все це збирається до купи і вже тоді формуються технічні умови. А на це все потрібен час. Тобто, питання не в затягуванні, а в тому що є робота, яка об’єктивно потребує певної кількості часу", — пояснив Олександр Душенко.

Розповів керівник "Тепловика" і про основні переваги, які, на його думку, надає встановлення когенераційних установок на підприємствах теплокомуненерго. Але й згадав про певні виклики.

"На першому місці – це, звичайно, енергонезалежність. Ти можеш користуватися власною електроенергією, коли тобі потрібно. Друга суттєва перевага – це, звичайно, ціна на електроенергію. Адже ми не платимо за розподіл і передачу електроенергії. Це вже мінус 3 гривні в кіловаті. Тобто, собівартість може бути десь від 3 до 6 гривень за кіловат, в залежності від завантаженості установки та інших умов. Звичайно, є й певні витрати – наприклад, на обслуговування установки потрібен висококваліфікований персонал, роботу якого потрібно оплачувати. Але тут потрібно використовувати можливості з продажу надлишкової електроенергії, яку виробляє установка. Ці ж кошти ти можеш закумулювати й на те, щоб забезпечити нормальну роботу установки – її ТО, проведення планових ремонтів", говорить Душенко.

Третій позитивний момент, на його думку – безпека, адже розподілену генерацію важче зруйнувати.

Щодо ще одного важливого моменту – загальне зменшення навантаження на електромережі. Хоча тут, на його думку є й певні нюанси.

"Мова про загальну економія в розрізі держави. Якщо подібні установки розташовуються по всій Україні, це зменшить навантаження на енергосистему. Таким чином, ми і енергосистемі допомагаємо, і себе забезпечуємо, та ще й маємо можливість заробити і допомогти іншим об’єктам. Наприклад, у нас наразі розроблено декілька проектів, оформлюємо ввід в експлуатацію і готові підписати договори на постачання електроенергії до деяких підприємств критичної інфраструктури. Того ж водоканалу. Також є проект заживлення лікарні. Звичайно, щоб побудувати лінії – потрібно вкласти кошти. Енергетикам це не цікаво, бо ми, фактично, заберемо у них споживача. Але не тільки. Я вважаю, що назріває ще й питання стосунків енергетиків і тепловиків. Адже енергетики при розрахунках враховували, що теплоенерго буде споживати їхню енергію. Тепер ми та інші перейдемо на власну електроенергію, і тариф на розподіл, відповідно, має зрости, причому для усіх категорій. Що, в принципі, вже й відбувається", — підкреслив Душенко.

Щодо самоокупності когенераційних установок керівник "Тепловика" зазначив, що її строки є досить прийнятними – до трьох або трохи більше років. Враховуючи специфіку підприємств теплокомуненерго, це відносно небагато.

Щодо основних порад для тих, хто збирається реалізовувати в себе когенераційні проекти, Душенко вважає, що їм потрібно якомога детальніше вивчити ринок, специфіку цього напрямку, а також місцеві умови.

"Ви повинні розуміти, коли генерувати, коли не генерувати, і в якій кількості. Коли вигідно продавати електроенергію і багато-багато інших факторів, які матимуть вплив на вашу діяльність. Аналізувати, і не боятися експериментувати , рухаючись далі. Але, звичайно, найголовніша порада – треба працювати", — резюмував Олександр Душенко.