Війна стала для українців гладіаторським видовищем. Але виживання в ній залежить від колективної психіки - Олег Постернак

Цивільно-тилове сприйняття війни стало заручником туги за споживацькою поведінкою як базовим егоїстичним сенсом життя у довоєнні часи.

І ця цивільна короста посилюється, бо відповіді на питання, "а когда уже все отэто вотЪ закончится?" немає. Можливо цієї осені після перемоги Трампа. А можливо ні і прогнози про 10 років великої війни стають не такими вже й примарними.

Але українське суспільство відрізняється від російського у сприйнятті війни. На жаль, у нас більш видимими є конфліктні кластери "глибинного народу", адже кількість українських родин, в яких рідні — на війні, серед загиблих, полонених, постійно збільшується, масштабуючи травму війни.

Багато громадян зазнали руйнувань життя, каліцтва та уражень після російських атак. Якийсь час нас рятувала оборонна звитяга, міцні психологічні установки, кревне відчуття рідної землі та, наповнююча уява про мерзенний ґвалт ворога над близькими та рідними, що мотивувало до зброї.

Звісно, серед цивільних українців залишаються ті, кому "обід за розкладом", тим паче, якщо цей обід — корупційна рента та грошові оборудки, ненаситне сибаритське життя та дорогі весілля, блогерська блювота та просто огидна імітація патріотизму.

Треба почати з базової істини: ми живемо із вами в час постмодерну та домінату віртуально-інформаційної оболонки. В таких умовах війна не є і не може бути копією Другої світової війни, корейської, в'єтнамської чи афганської. Тощо.

Вона абсолютно інша, бо "збирається" та постійно "перезбирається" в масовій свідомості. Самі бойові дії йдуть на морі, суші, у повітрі, інші "бойові дії" — в колективній "підкорці".

Треба визнати, що ця війна для частини цивільних українців (і дуже великої частини цивільних росіян) стала медійним амфітеатром, гладіаторським видовищем, спортивним конкурсом, емоційним допінгом для підсилення групового вболівання.

Коли починаєш досліджувати тему сприйняття війни, то дуже помітно, що її картини перетворюються в історично-політичні реконструкції або комп'ютерні страйки. Ось в чому секрет популярності та стійкості різноманітних конспірологічних медіа, телеграм-помийок та клікбейтного лайна на youtube.

У російських обивателів — так це взагалі дуже масовий феномен. Проблема в тому, що 2,5 роки війни показали їм, що вона для більшості із них — цілком нешкідлива. В такій реальності людині починає здаватися, що війна існує лише в телеграмі, телебаченні чи в інтернеті.

Навіщо тоді закінчувати те, чого немає? Тим паче, коли Путін здатний кожному росіянину видати в очі по каплі імперського еліксиру через новоприєднані українські території, факт демографічного зменшення української нації та руйнування економіки.

Та зрозуміло, що зараз не стоїть питання якості людського життя під час цього трешу. Ви можете називати війну політичною і конфліктом владних чинуш, очікувати договорняки, малювати якісь геополітичні казки і тікати від ТЦК, але це не скасовує основної реальності — виживання та збереження у цій фізичній війні за Україну залежить від колективної психіки українців.

Головна битва — за її спрямованість.

Джерело: пост Постернака у Facebook.