Художник, якого ненавиділа радянська влада: чому стратили Никанора Онацького (фото)

Никанор Онацький — талановита й активна людина, яка стала жертвою репресивної системи. Його внесок в українське мистецтво та культуру був значним, але довгий час про нього мовчали.

Він був українським художником, поетом, дослідником культури та засновником Сумського художнього музею, чия доля трагічно завершилася. Детальніше про нього вирішив розповісти "Телеграф".

Народився Онацький 9 січня 1875 року у родині козака-хлібороба на хуторі Хоменковому Бірківської волості Гадяцького повіту Полтавщини, нині на Сумщині.

По закінченні місцевої школи та Гадяцького повітового училища юнак проявив винятковий хист до малювання. Саме це привело його до навчання у кількох провідних мистецьких школах — у Москві, Одесі та Петербурзі.

Після революційних подій початку XX століття Онацький повернувся в Україну й почав працювати вчителем малювання у Лебединській гімназії. Писав поезії патріотичного спрямування, одружився з Надією Кривошеєвою та виховував трьох дітей. У цей час він багато подорожував, спілкувався з українськими митцями й у 1906 році вперше опублікував свій вірш у часописі "Рідний край".

У 1908 році чоловік долучився до створення альманаху "З неволі", що виходив на підтримку політичних засланців у Вологді. Його вірші також увійшли до кількох поетичних збірників того часу.

Широке визнання як живописець отримав після участі в першій українській художній виставці 1911 року в Києві, де його картини були представлені поруч із роботами відомих українських майстрів. Популярність зросла настільки, що видавництво "Світанок" випустило великі наклади листівок із його роботами.

Переїхавши до Сум, Онацький викладав у кількох навчальних закладах, а у 1920 році заснував у місті художньо-історичний музей, передавши туди власну колекцію творів мистецтва та предметів культурної спадщини.

Попри відсутність фінансування та складні побутові умови, він продовжував працювати над розвитком музею, досліджував історичні та етнографічні матеріали, публікував наукові праці та писав п’єси.

Після 1928 року діяльність Никанора Онацького та його родини опинилася під постійним контролем ОДПУ — радянської спецслужби, яка займалася політичними репресіями. Стеження швидко переросло у систематичний тиск: митця викликали "на бесіди", обмежували у роботі, а в 1931 році змусили з’явитися, щоб запропонувати передати керівництво музеєм комуністу Зубченку, залишивши собі лише другорядну посаду. Відмова обернулася покаранням — сім'ю виселили у старі, непридатні для життя приміщення. У цей час Онацький продовжував викладати в педагогічному інституті, а його дружина Надія працювала в бібліотеці.

Через посилення політичного тиску родина у 1933 році залишила Суми та переїхала до Полтави. Тут Онацькому одразу доручили створення та керівництво етнографічним відділом краєзнавчого музею — попри те, що саме етнографія в СРСР нерідко трактувалася як вияв "націоналістичних настроїв".

Після вбивства російського революціонера та радянського державного і політичного діяча Кірова наприкінці 1934 року почалася масштабна хвиля арештів, і Онацького також затримали. У полтавській в’язниці він написав цикл віршів "За гратами". Через декілька місяців його звільнили, і йому вдалося винести свої записи. Проте вже в липні 1935 року він знову опинився під арештом, а наприкінці року його тимчасово випустили. У вересні 1937-го за доносом його заарештували втретє — цього разу зі звинуваченням у "контрреволюційній роботі" в музеї.

В кінці листопада 1937 року рішенням "трійки" Никанора Онацького стратили. У справі зазначалося, що він нібито був залучений до підпільної організації, яка готувала збройний виступ проти радянської влади.

Місце його поховання досі невідоме: дослідники припускають, що це може бути урочище Триби або район села Макухівка біля Полтави. У 1956 році митця офіційно реабілітували.

Протягом десятиліть радянська влада фактично стирала ім’я Онацького: документи знищували, згадки прибирали, а про його діяльність говорити було заборонено.

Творчі доробки художника

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав про Ярослава Старуха, якого катували майже все життя. Коли війська прийшли затримати його, останнє, що він сказав, був гімн України.