Не змогли знищити ні пожежі, ані "совєти": що ховається за стінами найдавнішого жіночого монастиря Києва

У самому центрі Києва, на пологому північно-східному схилі історичної Замкової гори, розташувалася неповторна святиня — жіночий монастир Флорівський. Ця стародавня обитель не просто релігійний центр, а живе свідчення української духовної культури та багатовікової історії, яке продовжує зберігати пам’ять про тяжкі випробування та відродження.

Флорівський монастир — особливе місце, де переплелися традиції та сучасність, земне та божественне, символ глибокого вкорінення української душі та віри. "Телеграф" розповість про нього детальніше.

Кілька століть духовного служіння

Історія Флорівського монастиря починається далекого 1566 року, коли польський король Сигізмунд II Август затвердив заснування обителі. Її засновником став полковий протоієрей Яків Гулькевич, який започаткував духовну традицію, яка не переривається досі.

Монастир пройшов через безліч випробувань — пожеж XVII століття, військові руйнування, гоніння радянського часу. Але щоразу обитель відроджувалася, наче фенікс із попелу. Особливо значущим став період правління ігуменії Агафії Гуменицької на початку XVIII століття, коли монастир знайшов нове життя після переведення сюди насельниць з Вознесенського монастиря.

Княгиня-монахиня: історія кохання та віри

Однією із найяскравіших сторінок монастирської історії стала доля княгині Наталії Долгорукової, яка прийняла чернецтво під назвою Нектарія. Її життєвий шлях — це драма вірності та жертовного кохання, що знайшло відображення у першій жіночій автобіографії в літературі того часу. Мемуари княгині надихали поетів та віруючих упродовж століть.

У ХІХ столітті Флорівська обитель дала прихисток багатьом подвижниць православ’я. Тут розпочинали свій духовний шлях Олександра Дівєєвська, Олена Києво-Флорівська та блаженна Ірина Зеленогірська, яка згодом заснувала жіночий монастир у Нижньогородській губернії та була канонізована у 2009 році.

Архітектурний монастир

Архітектурний ансамбль Флорівського монастиря — справжня енциклопедія українського зодчества. Головна вісь комплексу проходить через величну Святу Браму з чотириярусною дзвіницею, Вознесенський собор та Миколо-Тихвінську церкву — найстарішу кам’яну будівлю обителі.

Вознесенський собор, збудований у стилі українського бароко у першій третині XVIII століття, вражає своїми пропорціями та декоративним багатством. Дзвіниця над Святою Брамою була перебудована на початку XIX століття архітектором Андрієм Меленським у стилі класицизму, створивши гармонійне поєднання різних епох.

Особливе місце в архітектурному ансамблі займає храм Казанської ікони Божої Матері, виконаний в псевдоруському стилі XIX століття. Після радянських реконструкцій, коли будівля використовувалась у промислових цілях, у 1990-х роках храм було повернуто монастирю та відновлено.

Випробування та відродження

XX століття принесло монастирю важкі випробування. За радянських часів обитель була закрита, багато споруд зруйновано або перепрофільовано. Однак у роки Другої світової війни монастир таємно відродився та продовжував виконувати свою духовну місію, допомагаючи постраждалим від війни.

У 1920 році монастир був офіційно зареєстрований як парафія, що дозволило зберегти доступ до храмів, а також був оформлений як трудова артіль для збереження житлових приміщень. Проте вже 1923 року в артілі забрали Вознесенський собор — близько року він перебував у розпорядженні обновленців, після чого тривалий час був порожнім. У ті ж роки в монастирських келіях розмістили сім’ї робітників, що дало початок так званому "Містечку металістів". У 1929 році артіль була офіційно ліквідована, а до 1934 більшість монахинь виселили з обителі.

Троїцьку церкву на монастирському цвинтарі повністю знесли, а решту споруд передали у розпорядження різних установ. Так, у будівлі церкви Казанської ікони Божої Матері розмістили цех протезного заводу, у Вознесенському соборі та Воскресенській церкві влаштувалися майстерні "Укрпроектреставрації", а в корпусах келій було організовано житлово-кооперативний комплекс.

У 1941 році монастир знову відродився: насельниці отримали дозвіл від німців на відкриття храмів, яке, щоправда, мало двоїстий характер — воно служило для залучення симпатій населення і водночас для розколу церкви.

У 1960-ті роки монастир знову зазнав утиску: у черниць відібрали ряд приміщень і позбавили прописки, багатьох виселили. А також стали регулярно перевіряти документи, що створювало атмосферу постійного контролю та переслідувань.

Жива спадщина сучасного Києва

Сьогодні Флорівський монастир — це не лише чинна релігійна обитель, а й важливий культурно-історичний об’єкт. Кам’яна огорожа XVIII століття, житлові корпуси у стилі класицизму, некрополь на Замковій горі – кожен елемент комплексу розповідає свою історію.

Монастир відчиняє свої двері для паломників, туристів та дослідників, пропонуючи унікальну можливість доторкнутися до живої історії української столиці. Тут можна побачити святі мощі, помилуватися стародавніми іконами та відчути особливу атмосферу місця, де протягом восьми століть не припиняється молитва.

Раніше "Телеграф" розповідав, що спільного у цього київського храму з італійськими соборами і чому його будували 44 роки. Сьогодні це головний храм Української православної церкви Київського патріархату.