Від Фарерських островів до фронту: як Бйорн Каллсой став легіонером в Україні та що його тут тримає (фото)

Відстань по прямій від Фарерських островів до України становить приблизно 3000 кілометрів. Бйорн Каллсой подолав їх, щоб опинитись в Україні та стати до лав 2 Інтернаціонального Легіону. "Телеграф" спитав його, чому він пішов на такий крок та що його найбільше вразило в Україні.

"Кожен іноземний солдат, який приїжджає сюди, в Україну, щоб воювати проти росіян, насправді робить благородну справу. Західна Європа вже мала б втрутитися. Не тільки надсилаючи зброю, а й надсилаючи людей", — говорить Бйорн Каллсой. Ми зустрічаємось у Львові — місті, яке нещодавно пережило наймасштабніший обстріл від початку повномасштабного вторгнення.

Бйорн — уродженець Фарерських островів. Фарерські острови — архіпелаг та острівна автономна країна, що входить до Королівства Данія. Історія Фарерів в дечому перегукується з українською. Маючи великих та потужніших сусідів, фарерці також боролись за свою ідентичність та мову.

"Фарерські острови — це таке чудове місце. Там буквально немає нічого, що могло б тебе скривдити чи вбити", — каже співрозмовник "Телеграфу". Після перших місій в Україні, він на рік повертався на Батьківщину. Багато розповідав європейцям про війну і що в Україні насправді відбувається. Та робота лобістом не задовольнила його: "Я не знаю, чи можна це назвати провиною вижившого, чи, можливо, докорами сумління, я дійсно відчував, що зрадив український народ і своїх друзів тут. Я сказав своїй родині, що повертаюся. Я сказав їм, що цього разу я тут, щоб залишитися до кінця".

"Хрещений батько теж їде": як одна телефонна розмова змінила життя Бйорна Каллсойна

До приїзду в Україну Бйорн Каллсой не мав жодного бойового досвіду чи військового вишколу. Але на війну його привели доленосне рішення — і телефонна розмова з похресником.

"Я щойно звільнився з роботи, збирався повернутися в море, але спершу вирішив трохи подорожувати", — згадує іноземний легіонер. Він вирушив у Францію з рюкзаком, а потім — до Данії, де кілька днів гостював у сестер. "Я зрозумів, що ще не хочу їхати додому. Хотів побачити світ".

Разом вони знайшли дешевий квиток з Копенгагена до Варшави — лише за 24 євро. "Я подумав: чому б ні?", — усміхається він. Саме там, у Польщі, сталося те, що змінило його життя.

"Мій двоюрідний брат і похресник уже воював в Україні. Після кількох днів у Варшаві я подзвонив йому, просто щоб запитати, як він", — розповідає Бйорн. Вони говорили вперше за рік. "Він почав розповідати мені про все, що бачив — про звірства, про біль, про те, що відбувається з людьми там. Це була важка розмова".

І тоді він прийняв рішення. "Через годину я сказав йому: знаєш що, моє життя нікуди не дінеться. Хрещений батько теж їде. І повірте, він намагався мене зупинити".

Епоха героїв в Україні

Бйорн нагадує, українці вже роками тримаються на передовій майже без допомоги. "Ви буквально чотири роки боретесь проти Росії… майже без втручання НАТО, за винятком постачання зброї", — підкреслює він. На його думку, рішення просте та невідкладне — Західна Європа повинна діяти. "Я думаю, що Західна Європа повинна це зрозуміти зараз. Вони повинні втрутитися зараз і надати набагато кращу допомогу", — каже Бйорн, закликаючи або посилити постачання озброєнь, або прислати більше солдатів.

Про війну в Україні та службу в Інтернаціональному легіоні

Підготовка важлива, нехтувати нею не потрібно

Бйорн виконував місії на Донеччині, зокрема і в Серебрянському лісництві, він також був поранений. Наголошує — війна в Україні відрізняється від інших воєн, на яких служили його побратими, і перепідготовка дуже важлива.

Коли я був на навчанні, у нас було двоє хлопців. Один із них прослужив у американській армії вісім років, здається, навіть мав звання майора. Він відмовлявся проходити вишкіл — казав: "Навіщо мені це? Я вже служив в армії вісім років". Зрештою він покинув Міжнародний легіон. А через два тижні ми дізналися, що він загинув.

Те саме сталося з моїм другом Дереком. Його всі любили — щирий, сильний, завжди з усмішкою. Він теж пішов із Легіону, бо вважав, що багаторічна служба в армії вже дала йому все потрібне. Але минув місяць — і він також загинув. Ці історії навчили мене головного: потрібно перенавчатися, бо тут зовсім інша війна.

Це не Ірак. Там артилерія та літаки знищували ворога ще до того, як заходили люди. А тут — противник такий же сильний, як і ти. У нас немає переваги в повітрі чи техніці. Тож потрібно мислити і діяти по-новому.

Про першу місію на фронті

Моя перша розвідувальна місія полягала в супроводі сапера в так звану сіру зону, щоб встановити міну-пастку. Ми дізналися, що росіяни використовували одну стежку, щоб підкрадатися до українських бронемашин і атакувати їх, тож вирушили туди в повній таємниці: я, Ральф і Аквамен пильнували, а Нітро і Оушен виконували установку. Я навіть бачив двох росіян у сорока метрах від нас — без броні, без зброї, просто говорили, і я не міг відкрити вогонь, щоб не викрити наше місце.

Ми підірвали пастку дистанційно і, за нашими підрахунками, вбили близько п'ятнадцяти росіян, хоча нас було лише кілька. Це була моя перша операція в сірій зоні, пізніше ми ще неодноразово виходили туди. Ми завжди працювали поруч із саперами, прикривали їх і стежили за ворогом, іноді встановлювали міни Клеймор. Часто доводилося повертатися, щоб перевірити і лагодити установки — дроти перерізали осколки, і нічого не працювало з першого разу. Загалом ми постійно виходили туди і постійно щось робили.

Залишатимусь до кінця: що тримає в Україні

"Я пообіцяв собі виконати щонайменше п’ять місій, — розповідай Бйорн. — Я теж хотів додому. Але потім стався один інцидент, який дав мені справжню мотивацію продовжувати. Якщо в тебе немає мотивації — ти не витримаєш. Потрібно мати щось, за що борешся". Він згадує один вечір після шести місяців служби в Україні.

Для нього цією причиною стали люди в одному маленькому селі на Донеччині. Особливо вразило щире ставлення старших людей. Він неодноразово в розмові згадує теплі зустрічі з місцевими:

"Я бачив, що росіяни роблять із цивільними, — додає він. — Знаю, що відбувається на окупованих територіях — культурний геноцид, чистка. Ми всі про це знаємо. Але важко усвідомити, що це — Європа. Раніше про таке говорили десь далеко — на Близькому Сході чи в Африці. А тепер це відбувається тут".

Особлива місія Бйорна: це не показують в новинах

"У мене є особлива місія в Україні, — каже він. — Особиста. Я знімаю документальні фільми, щоб показати їх людям удома. Для них це зовсім інший світ — вони навіть не можуть уявити, як це бути українцем".

Це сталось після його повернення в Україну. "Ми просто зупинилися на одну ніч у Києві, — згадує він. — І саме тоді стався найбільший дроновий напад. Ми просто лягли спати — і прокинулися від першого вибуху. Жили всього за чотириста метрів від будівлі, в яку влучила ракета. Вона буквально розкололася навпіл".

Тоді він вирішив знімати все, що бачив. "Ми стояли на балконі й знімали всі дрони, усі вибухи. Якщо вони підлітали занадто близько — бігли до коридору. Було кілька таких ночей. Але я продовжував знімати. Це стало моєю місією — показати моїм людям, як це бути українцем у Києві щоночі".

Його відео швидко поширилися серед глядачів удома. Бйорн зізнається, що хоче змінити сприйняття війни на Заході.

Втома, яка відчувається всюди в Україні

"Знаєте, мені здається, цього разу було навіть страшніше, коли я повернувся, — зізнається боєць. — Я помітив менталітет цивільного населення. Вони такі втомлені. Це дійсно відчувається".

За чотири роки українці дійсно втомились і біля лінії фронту, і в тилу. Бйорн визнає, що сам факт того, що Україна тримається, — майже неможливий, адже українці б'ються проти ворога, що набагато більший: "Проти наддержави — і все ще стоїте. Не здаєте землі, не здаєте людей, яких у вас вкрали".

Він часто пояснює вдома, що ця війна не схожа на жодну іншу. Адже навіть найвіддаленіші місця під обстрілами: "Щодня ракети, дрони. І завжди б’ють по цивільних. Це просто Путін намагається зламати моральний дух людей. Але поки що це не працює". Втім, навіть він, звиклий до фронтової небезпеки, відчуває виснаження.

Про віддаленість від дому та що допомагало триматись

Мені допомагало хобі — я завжди любив будівництво. Багато років працював у цій сфері, тож коли ми приїхали до Донецького й побачили зруйновані будинки, я не міг сидіти без діла. У вільний час лагодив усе, що можна було полагодити: ставив сантехніку, проводив воду, ремонтував вікна — робив, щоб у цих будівлях знову можна було жити. Це дуже допомагало мені психологічно. Я завжди кажу хлопцям, які йдуть на фронт: треба мати хобі.

Я, наприклад, взяв із собою книги — і це виявилось чудовою ідеєю. Навчився цього ще під час своєї першої місії, яка була справжнім божевіллям. Не розумію, як ми тоді взагалі вижили. Під час артобстрілу ми стрибали від бункера до бункера, а через п’ять хвилин після початку операції дрон скинув на нас гранату. У бункері, куди ми встигли забігти, я сидів, гіпервентилював, мене трусило — а поруч спокійно сидів чоловік із чашкою чаю та маленькою чорною книжкою, схожою на Біблію. Я тоді подумав: "Ти що, здурів? Нас же зараз рознесе!". Але потім зрозумів — можливо, він просто знайшов свій спосіб зберігати спокій.

Тож після того я теж купив собі першу книгу — "Історію України". І з того часу, коли ми сиділи в укритті під обстрілами, я просто читав. Це допомагало не втрачати розум.

Ви читаєте українською чи англійською?

Ця книга була англійською, але я намагаюся вивчити українську. Вважаю, що якщо ти перебуваєш у чужій країні, працюєш там і намагаєшся допомогти, — важливо намагатися вивчити мову.

Але для мене українська — надзвичайно складна. Я володію п’ятьма мовами, але жодна не давалася так важко, як ця. Серед інших говорю фарерською, норвезькою, данською, англійською тощо.