Простору для капітуляції України немає, – директор КМІС про вибори, мобілізацію жінок і вражаючу цифру

Зниження мобілізаційного віку не має підтримки серед українців і навіть якщо таке рішення приймуть, це об’єктивно не вплине на підсилення ЗСУ. Таку думку в інтерв’ю "Телеграфу" висловив виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антон Грушецький.

В чому секрет рейтингу Зеленського? Чи має Олександр Усик шанси на майбутніх виборах? Які претензії у суспільства до Михайла Федорова? Чому на п’ятому році війни більшість українців все одно відчувають себе щасливими і готові до опору? Відповіді на ці питання читайте в матеріалі.

"Скандали роз’їдають перспективи президента"

– Пане Антоне, нещодавно вийшло дослідження КМІСу щодо довіри президенту. І що ми бачимо: у президента залишається стабільно високий рейтинг довіри 54%, а баланс довіри-недовіри +13%. І це на фоні корупційних скандалів, які постійно виникають в країні. Поясніть, в чому секрет Зеленського?

– По-перше, треба розуміти, що все ж таки довіра знижується. В 2022 році було те, що називається "згуртуванням навколо прапора". В лютому до повномасштабного вторгнення президенту довіряла третина українців. А далі зростання до 90%. Далі зниження довіри – до 52% у грудні 2024 року напередодні інавгурації Трампа. А далі, в травні 2025 року, знову зростання до 74%. Це і було згуртування навколо прапора. Але рік тому було 74%, а зараз 54%. Тому все ж таки маємо зниження. Навіть в квітні було 58%, а взимку 60%. Тому довіра до президента стабільно, потроху, але знижується.

А далі ми розкладаємо цю довіру на складові. З 54% тільки 18% довіряють президенту повністю. Решта, це ті, хто "скоріше довіряє".

– А що це взагалі означає "скоріше довіряю"? Як це може бути? Ти ж або довіряєш, або ні.

– Це ті, хто не задоволений корупцією, вони не хочуть бачити Зеленського президентом після війни, ми це бачимо. Але вони відповідають, що "скоріше довіряють", бо проти виборів зараз, не хочуть дестабілізувати інституції. Війна – це найбільший пріоритет, тому нехай він вже буде президентом, поки війна не закінчиться. Тому тут довіра показує не стільки довіру до президента (і його дій) як таку, скільки усвідомлення реалістичності нинішньої української ситуації.

– Все ж таки, корупційні скандали позначаються на рейтингу президента?

– Це роз’їдає перспективи його переобрання, якщо він хоче піти в президенти знову. А далі, з часом, це все до нього повернеться. Зараз люди відповідають, що в цих всіх скандалах винне його оточення. Та пройде ще трохи часу і все більше будуть звинувачувати саме президента.

Про шанси Усика на виборах

– На наступних виборах, коли б вони не були, несистемні політики, такі як Олександр Усик, наприклад, який проявляє свої політичні амбіції, матимуть якісь шанси? Чи українці вже в це награлися?

– А тут питання, кого називати "несистемним політиком". Якщо говоримо про Усика, то у нього шансів не так багато, тому що він сприймається здебільшого як боксер. До Віталія Кличка доволі висока довіра, але він також сприймається краще в контексті боксерської історії.

Але якщо під "несистемними політиками" ми маємо на увазі колишніх військовослужбовців, то тут шанси кращі. У нас найбільше довіри до військовослужбовців, волонтерів, тому їх представники, які зараз обговорюються (Валерій Залужний, Кирило Буданов) чи інші, дійсно можуть зіграти високу роль, якщо захочуть піти в політику. Але це ж питання ще й досвіду. Треба буде відповідати на запитання правильно. Стратегія відсторонитися від незручних питань в одних випадках може діяти, а в інших не спрацює. От тебе спитають – чи підтримуєш ти виведення військ з Донбасу? Можна, звісно, тут написати глибоку аналітичну статтю, як дехто зараз і пише, але якщо від тебе вимагатимуть прямої відповіді: ти "за" чи "проти"? Тому коли ці люди підуть в політику, це вже буде питання досвіду і команди, наскільки вони готові будуть відповідати на ці речі.

"Простору для капітуляції немає"

– Ще одна цифра з нещодавнього опитування КМІС, яка мене зацікавила, це 77% українців, які вважають, що Україна має продовжувати збройний опір навіть у разі тяжких атак Росії взимку. Тобто план Путіна знесилити нас не працює?

– Ну вже скільки зим під час повномасштабного вторгнення у нас було. Я б нагадав про результати нашого опитування в жовтні 2022 року, яке ми провели одразу після масштабних атак на енергетику. Тоді це було чимось новим, тому що ну як можна покласти енергетику, це ж гуманітарна катастрофа і, в принципі, замах на геноцид проти українців. Та навіть тоді більшість говорила про те, що треба все одно продовжували опір.

Минула зима, до речі, була статистично аномальна, тому що був тривалий період морозів. І навіть попри ці морози, бачимо, що українці не здалися, адаптувалися і продовжували далі жити. Тобто у нас вже є досвід і розуміння. З одного боку, ми це можемо пережити, а з іншого, є розуміння, що Росія – терористи. Відповідно, якщо вони терористи і хочуть нас вбити, то тут простір для компромісу маленький. І на цьому перетині ми бачимо, що українці розуміють, що простору для капітуляції у нас немає.

– Ще одна вражаюча цифра – 71% українців відчувають себе щасливими. Як це може бути?

– Це опитування за травень. Зараз може бути трохи менше. Але у нас за весь період після повномасштабного вторгнення мінімальна цифра була 58%. Та це все одно більшість населення. До вторгнення було близько 70%.

Втім, щастя – відносний показник. Це певний знаменник – що ви вважаєте для себе щасливим у житті? І цей знаменник постійно змінюється. До війни, звісно, це була стабільна робота, висока зарплата, два рази на рік на море з’їздити. А зараз – я живий, мої близькі люди живі та здорові і цього цілком достатньо. Плюс додалося порівняння: нам в Києві може бути складно з балістикою, але у когось друзі у війську служать, родичі в Херсоні живуть. Тобто в порівнянні з прифронтовими містами, все чудово, з усім можна впоратись. І тому, насправді, цей знаменник переосмислився, як система координат, і українці відповідають, що в порівнянні з цим всім, наше життя доволі непогане. Це, до речі, ще один вимір стійкості. Якщо люди впадають в нещастя, це веде до розуміння, що краще капітулювати і здатися.

Плюс українці бачать успіхи на фронті. Так Росія просувається, це дійсно тяжко, але росіяни несуть великі втрати. Україна завдає ударів по російських тилах. Замість "двох-трьох тижнів" скоро буде вже п'ять років, але все-таки є наш успіх. Велика частина території окупована, багато людей ми втрачаємо, але при цьому ми демонструємо свій героїзм і здатні вистоювати в таких умовах.

Про мобілізацію жінок

– Коли починаєш розмовляти з депутатами про такі теми, як мобілізація жінок, зниження мобілізаційного віку до 18 чи 20 років, то всі депутати кажуть, що такі резонансні рішення буде дуже важко провести в парламенті, адже це стане важким ударом по суспільних настроях. Це дійсно так? Суспільство категорично не сприйматиме?

– Рішення про зниження мобілізаційного віку чи призов жінок звісно, буде впливати, адже це не користується підтримкою більшості населення. У нас навіть щодо мобілізації чоловіків є багато людей, які вважають, що в Україні і досі достатньо добровольців, тому нам головне правильно налаштувати мобілізацію, зі стимулами і тоді це може працювати. У нас, на жаль, пройшов певний час і є криза довіри до влади.

Декілька років тому у нас було опитування, результатів якого ми не публікували. Ми досліджували ставлення до мобілізації шляхом жеребкування. І це, здається, максимально чесний варіант, бо це ж жереб. Та більшість все одно була проти. І тут як в анекдоті: вам не подобається отримувати повістку на вулиці, не подобається онлайн, по телефону, за місцем проживання? Так здається, що вам взагалі не подобається отримувати повістку. У нас поки не вичерпався потенціал чоловіків у віці 25-59 років, тому все інше виглядає сумнівно. І хоч я і соціолог, але ми працюємо з демографічною статистикою і є момент, що у нас чоловіків у віці 18-24 роки не так багато. Об'єктивно. Серед них частина вчиться в університетах, і очевидно, що за ними все одно зберігалася б відстрочка. Тому для посилення армії це не допоможе, коли є мільйони старших людей.

– А стосовно мобілізації жінок?

– Щодо жінок, тут подібна ситуація. Якби у нас це готувалося раніше, як в Ізраїлі, це б спрацювало. А зараз це все переломлюється об питання справедливості. Вам скажуть: "А чому діти депутатів не воюють? А чому діти тих, цих не воюють?"Тому зараз, з точки зору громадської думки, на жаль, це варіант складний. Хоча у нас багато жінок вже служать. І ми трохи недооцінюємо те, що жінки вже присутні в армії.

Але ця вся риторика – це частина популізму. Ті ж депутати, з якими ви спілкуєтесь, розуміють, що ми все ближче і ближче до виборів.

– Хіба ж?

– Ну тут логіка наступна: якщо минуло вже багато років війни, то все одно вибори колись та й будуть. Відповідно, чим ближче до цього часу, тим більш актуальними стають два варіанти: або державницька позиція, або популістська позиція для набивання свого рейтингу. І ти, звісно, будеш йти скоріше популістською позицією. Або, скажімо, як Олексій Гончаренко, який привозить колумбійців, перуанців. Це чудова ініціатива, але вони не закриють всі потреби на першій лінії зіткнення.

Або як Михайло Федоров, який транслює небезпечну популістську думку, що воювати будуть роботи чи дрони. Я розумію, що багатьом молодим людям це сподобалося, адже це виглядає, що можна менше людей мобілізовувати, а треба більше дронів. І ця позиція породжує свою небезпеку, адже тоді постає питання – навіщо знижувати мобілізаційний вік чи впроваджувати призов жінок, якщо можна зробити так, як пропонує Федоров.

Насправді суспільство втомилося, але воно готове опиратися далі. Просто такі популістичні речі тільки розбурхують людей. До речі, це робить і влада, з цими ідеями про демобілізацію, контракти і так далі. Ці питання краще було б взагалі не порушувати. Багато людей вже зрозуміли, що це не відбудеться, але будь-які такі ініціативи, вони породжують надію, з якою ти потім падаєш вниз. І після цього стає тільки гірше.

"Щасливе життя в соцмережах дратує"

– Як соціолог ви бачите розкол в суспільстві в питаннях мобілізації? Хтось каже, що його немає, хтось запевняє, що це все ж таки лінія розколу, яка вже сформувалася.

– Є напруга в суспільстві. Це правда. Але насправді ситуація набагато складніша. Тому що навіть в одній і тій самій родині, де хтось проходить військову службу, є і ті, хто ухиляється від такої служби. Ми ж всі це розуміємо. І коли бачиш цей досвід то розумієш, що бувають різні обставини. Тому не завжди формується агресивне ставлення. Багато хто розуміє, що є люди, які працюють на критичному підприємстві і якщо людина фахова в плані технологій, то чи варто призивати її – це велике питання. Або енергетики, які нам потрібні. Або людина, яка зараз потребує якогось ремонту, розуміє, що зараз доступ до робітничих професій обмежений. Зрозуміло, що бізнес має працювати. І на такому рівні люди це добре розуміють.

Скоріше тут виникає питання в іншому – у нас є соціальні медіа, і частина громадян вихлюпує туди своє щасливе публічне життя і занадто сильно показує його. І це дійсно може дратувати. Це може дратувати і цивільних у Києві, які сидять під ракетами, а твої колишні друзі десь там в Європі знаходяться. Так само і військовослужбовців це може дратувати. Але насправді за рахунок глибокої комунікації в суспільстві через переміщення людей, ставлення українців один до одного доволі толерантне. Але напруга є, і росіяни дуже сильно вкладаються в те, щоб її показувати. Ця напруга може бути трансформована в проблеми, але це питання відповідальності наших політичних лідерів. Тут велика проблема, тому що є популістська спокуса використати ці питання. Повертаємось до деяких наших нардепів, які виступають за те, щоб розігнати ТЦК. Одночасно з цим у них немає пропозицій, чим замінити ТЦК, як змінити мобілізацію, тому що вона все одно буде примусовою.

До речі, умовний пан Федоров не пішов служити. І це було цікавим прикладом. А його колишній заступник Мстислав Банік підписав контракт. І такі приклади людей дратують. Той же Федоров може бути популярним серед кола айтішників, просунутих молодих людей, але пересічний громадянин поставить запитання: "Так чому ж ти не проходиш службу?"

Але зараз у нас саме лінії розколу ще немає. Навпаки ми подолали регіональний розкол. Ми загоїли ці "рани" за рахунок переміщення людей. Люди їздять на Донбас, бачать переселенців з Херсону, інших регіонів.

– А тих, хто виїхав в ЄС і живе "найкраще життя", не "люблять"?

– У нас зараз закінчилося опитування про ставлення до ВПО, біженців за кордоном і можу сказати, що ставлення нормальне. В принципі, люди зберігають доволі толерантне ставлення. У нас навіть було опитування і там були контрастні групи: військовослужбовці і члени їхніх родин та цивільні. Яке їх взаємне ставлення? Легка напруга є, але це не різні світи і конфлікти. Тому що є спілкування. Майже у кожного ж є родичі, які проходять службу, хтось з них, на жаль, загинув, а хтось не сильно хоче служити. І люди один одного розуміють і це не перетворюється на масштабні конфлікти. Та не перетворюється до того часу, поки тобі хтось щось не починає доводити, мовляв, чому ви змушуєте молодиків кудись йти воювати чи розмови про "концтабір"-Північна Корея і оце ось все. І Росія постійно вкидає ці наративи. Заходиш в соцмережі і там якийсь анонімний акаунт "Марта Гавришка" починає дискутувати з донькою Кіта Келлога про чоловіка, який переплавив Тису і загинув. Але на повсякденному рівні, не в соцмережах, все доволі спокійно.