Напад Росії на НАТО не за горами? У Брюсселі розкрили справжні плани Кремля

Наскільки реальна загроза прямого зіткнення Росії з НАТО, які сигнали Путін отримав від Альянсу у липні, і як досвід України може допомогти європейським партнерам, в інтерв’ю "Телеграфу" розповів Джузеппе Спатафора, аналітик Інституту Європейського Союзу з питань безпеки (EUISS) у Брюсселі.

— Британська розвідка попереджає, що НАТО може зіткнутися з викликом з боку Росії "протягом декількох місяців". Чи справді Москва готова найближчим часом ризикнути атакою на Альянс? Якщо так, то де і в якій формі це потенційно може статися?

— На основі наявних розвідувальних даних, до 2030 року не виключене повномасштабне вторгнення в країну НАТО — це також залежить від темпів відновлення РФ після війни в Україні.

Попередження британської розвідки стосується значно меншого за масштабом нападу, коли Росія прагнула б досягти політичного ефекту: можливо, захопити невелику ділянку території, але насамперед продемонструвати, що НАТО розділене, що союзники не готові підтримувати одне одного, як по обидва боки Атлантики, так і всередині Європи, і зрештою змусити деякі країни піти на компроміс.

Я вважаю, що така можливість існує, і Росія має стимули перевірити це радше раніше, ніж пізніше, з огляду на розвиток оборонного потенціалу європейців.

Водночас імовірність атаки зменшується, якщо європейці демонструватимуть єдність. І, коли це можливо, разом зі США розвиватимуть реальні оборонні спроможності та показуватимуть здатність діяти як єдине ціле.

— Цього тижня російські дрони декілька днів поспіль порушували повітряний простір Румунії. Про що це свідчить?

— Я пов’язую це з тривалими спробами (які тривають з 2024–2025 років) перевірити реакцію НАТО на подібне вторгнення, з’ясувати, які засоби застосовуються, та оцінити, як далеко може зайти Москва, не зазнавши покарання.

Наразі ми використовуємо дорогі боєприпаси для винищувачів, щоб збивати дешеві або інколи імітаційні дрони, що підкріплює аргументи на користь розробки дешевших технологій протидії дронам уздовж східного флангу НАТО.

— Москва уважно стежила за самітом НАТО в Анкарі. Які головні сигнали Володимир Путін отримав за його підсумками і чи побачила Росія якісь слабкості, які могла б використати?

— Гадаю, саміт НАТО дозволив уникнути серйозного трансатлантичного розриву і продемонстрував, як європейці активізують свої зусилля у сфері розвитку оборонного потенціалу. Це, в принципі, суперечить сподіванням Путіна на розпад Альянсу.

Крім того, він став свідком нових обіцянок США на користь України, що суперечать планам Росії щодо війни. Проте Москва й надалі намагатиметься відвернути Трампа від Європи та України, продовжуючи при цьому перевіряти реакцію НАТО в Європі, як це було у випадку з вторгненнями дронів.

— Що союзники мають зробити вже зараз, щоб реально досягти своїх оборонних цілей до 2035 року? На чому Європі слід зосередити свої зусилля з переозброєння?

— Зробити потрібно чимало. З одного боку, європейцям необхідно замістити певні спроможності, які раніше надавали США — особливо у високотехнологічному сегменті, оскільки деякі американські зобов'язання можуть ставати дедалі менш визначеними.

Водночас європейці продовжуватимуть тісно співпрацювати з американськими колегами для переходу до стримування під проводом Європи, паралельно забезпечуючи подальше залучення сил США, наприклад, через ядерне стримування.

Крім того, існує потреба якнайбільше враховувати досвід України у масовому виробництві дешевих засобів, а також парадигму оборонних інновацій Києва.

— Чи може унікальний бойовий досвід України допомогти Альянсу краще підготуватися до потенційного конфлікту?

— Як зазначалося вище, досвід України є надзвичайно важливим для НАТО та європейців. Її рішення, особливо щодо інноваційного ланцюга "від поля бою до промисловості" та циклів зворотного зв’язку, відіграватимуть ключову роль у підготовці європейських збройних сил до сучасних конфліктів.

Україна також розуміє російські збройні сили краще, аніж більшість європейських армій, тому її аналітичні висновки слід враховувати в оборонному та оперативному плануванні НАТО. Частково це вже відбувається через Спільний центр НАТО-Україна з аналізу, підготовки та освіти JATEC та двосторонні контакти.

Я також вважаю, що досвід України може допомогти підготувати "тил", тобто забезпечити готовність населення та стійкість суспільства.

Однак слід поставити одне важливе запитання щодо різниці між війною, яку Росія вела б проти НАТО, та війною, яку вона веде проти України. Слід пам’ятати, що Україна перейшла до нинішньої моделі з необхідності, а не за власним вибором: ви мали дуже невеликі Повітряні сили, обмежені можливості розвідки, спостереження та рекогносцировки (ISR), а також обмеження щодо визначення цілей та управління ескалацією.

Теоретично НАТО має всі ці інші варіанти, але це не повинно вводити нас в оману щодо безпеки. НАТО — це об’єднання країн, а не єдина держава: Росія, ймовірно, вестиме війну з прикордонними державами інакше, аніж з тиловими країнами — прагнучи захопити території на фронті, водночас погрожуючи ескалацією, щоб стримати підкріплення з тилу.

Це не повинно бути приводом для того, щоб не враховувати уроки України, а навпаки — має стати підставою для належного врахування цих відмінностей під час їх інтеграції та розробки європейської архітектури стримування.

— Після саміту у Вашингтоні 2024 року Україна перебуває на так званому "мосту до членства". З огляду на позицію адміністрації Дональда Трампа, чи варто вважати цей формат застарілим? Чи має НАТО надати Києву інший статус, який би вивів партнерство на новий рівень?

— Я вважаю, що обговорення питання членства в НАТО наразі призупинено. Рада Україна—НАТО продовжує працювати, але її діяльність більше зосереджена на забезпеченні подальшої підтримки Києва та аналізі отриманого досвіду, аніж на питанні членства.

Дехто може сподіватися, що, якщо цей процес триватиме й після наступних президентських виборів, Україна знову наблизиться до вступу в НАТО. Однак не ясно, чи майбутні президенти США захочуть забезпечити членство України — адміністрація Байдена публічно підтримувала це, але за лаштунками гальмувала процес. Крім того, є й інші країни, які можуть заблокувати це.

Я б зосередився якомога більше на інтеграції збройних сил України в європейські структури — НАТО, JEF*, ЄС та інші — зберігаючи при цьому членство як можливість, хоча перспективи цього є невизначеними.

Що стосується ЄС, слід прагнути повного вступу, але й тут існує чимало перешкод, і варто зауважити, що це має менше значення для оборони як такої, адже засоби стримування ЄС не настільки потужні, як у НАТО, але важливо рухатися вперед у напрямку вступу, щоб надіслати політичний сигнал Україні та Росії.

Не забуваймо: перше російське вторгнення до Криму та підтримка агресії на Донбасі 2014 року почалися саме у відповідь на питання членства України в ЄС, а не в НАТО.

*Для довідки: JEF — українською Об'єднані експедиційні сили — багатонаціональне військове об'єднання під проводом Великої Британії. Україна має статус розширеного партнера в організації.