"Модульне" життя в Полтаві: хороші бонуси і суворі правила

Читать на русском
Автор
1626
"Модульне" життя в Полтаві: хороші бонуси і суворі правила

Модульне містечко було розраховане на 432 особи, однак життя внесло свої корективи

З липня 2023 року в Полтаві діє модульне містечко, через яке пройшли 250 внутрішньо переміщених осіб. Для переселенців на загальних кухнях встановили морозильні камери, в одному з модулів — спортивні тренажери, на території містечка розбили клумби, а незабаром добудують футбольне поле…

Частина мешканців перебралися в інше житло, хтось повернувся додому, а когось виселили за порушення правил поведінки. А у великій родині переселенців з Харківщини незабаром народиться третя дитина. Вона буде першою, яка з пелюшок ростиме в модульному містечку.

Кореспондент "Телеграфа" побувала в містечку, аби побачити життя в ньому з середини.

Вільні місця є, хоч і не багато…

— Тут живуть люди, які в більшості випадків втратили все, — розповідає комендант Володимир Іваненко. — Хто має гроші, винаймає житло або вже придбав його. У нас дійсно ті, хто не в змозі платити за оренду, кому нікуди повертатися або ті, хто боїться повертатися у свої домівки.

Поселенці представляють всі області, які найбільше потерпають від російської агресії: Донеччину, Луганщину, Харківщину, Херсонщину, Миколаївщину, Сумщину.

комендант Володимир Іваненко
"У нас живуть люди, які втратили все", - каже комендант Володимир Іваненко

Останнім часом попит на помешкання в містечку значно зріс, хоча торік охочих було небагато. Останнє велике заселення (50 осіб) було в жовтні. Когось відлякувала деяка віддаленість від міста, когось — тимчасовість модулів: думали, що в них буде занадто спекотно влітку і холодно взимку.

модулі
Модульне містечко у Полтаві

Та страхи виявилися надуманими. До модульного містечка регулярно їздять три автобусні маршрути, тож дістатися у Полтаву зовсім не проблема. А взимку, за відгуками поселенців, у житлових кімнатах і побутових приміщеннях завдяки електроконвекторам було так тепло, що можна було ходити в одних трусах.

До школи легко дійти пішки, а недавно зовсім поруч відкрили дитсадок. Неподалік діє фельдшерсько-акушерський пункт.

З переваг — мешканці модульного містечка досі отримують безоплатні гарячі обіди, не прибирають у місцях загального користування й не сплачують за комунальні послуги. Комуналку покривають з обласного бюджету, харчування – з бюджету Полтавської міської громади.

Обіди в контейнерах
Мешканці модульного містечка досі отримують безоплатні гарячі обіди

Загалом у містечку проживають 223 особи, з них 28 — діти віком до 18 років, дехто вже навчається у вишах. Кілька людей здобувають другу вищу освіту. Родини з дітьми живуть в одному модулі. Вільних місць небагато…

Як можна потрапити у модульне містечка на ці місця? — запитую Володимира Іваненка.

— Спочатку треба в Обласний виплатний центр (вул. Ігоря Дорошенка, 47) подати заяву і довідку про статус внутрішньо переміщеної особи, підтвердження реєстрації у Полтавській територіальній громаді. Чергу на заселення формують на основі цих документів відповідно до дати подання. Потім документи розглядає комісія ОВА з питань розміщення у тимчасових спорудах, за результатами якої видають відповідне розпорядження начальника ОВА.

4 квітня було останнє розпорядження Філіпа Проніна (начальника Полтавської ОВА. — Авт.) про заселення. Дванадцять осіб зайняли свої місця, а троє ще мають право на заселення.

І часто буває, що люди не доїжджають у містечко після проходження встановлених процедур?

— Це не поодинокі випадки. Буває, хтось передумав, знайшов інше житло, виїхав за межі області чи за кордон. Певний час їхні місця залишаються в резерві, бо люди фактично не втратили своє право. Згодом, якщо заселення не відбулось, ми передаємо ці місця комісії, яка розподіляє їх серед тих, хто стоїть наступними у черзі на отримання розміщення.

Перетасування співмешканців

Модульне містечко для ВПО у Полтаві — це шість комфортабельних будиночків, у кожному з яких по 18 кімнат площею 13 квадратних метрів.

кімната
Кімнати з двоярусними ліжками призначені для родин з дітьми

Є туалетні й душові кімнати (окремо жіночі та чоловічі в різних частинах блоку).

душ і умивальники
Душ і умивальники

Окремо розташовані технічні кімнати з пральними та сушильними машинами, просторі кухні з електроплитами, холодильниками, морозильними камерами, шафами та мікрохвильовками, кімнати відпочинку з великими плазмовими телевізорами та м’якими диванами.

технічна кімната з пральними та сушильними машинами
Так виглядають технічні кімнати з пральними та сушильними машинами

Відповідно до проєкту донора — Фонду міжнародної солідарності Польщі — модульне містечко розраховане на 432 особи, за умови, що половина — це діти. Тому спочатку кожна кімната була облаштована двома двоярусними ліжками. Але згідно з постановою Кабміну про "Деякі питання функціонування місць тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб", на одну особу має припадати не менш як 6 кв. м. Тож двоярусні ліжка Товариство Червоного Хреста України спочатку замінило на мобільні розкладачки, а згодом на односпальні ліжка з ортопедичними матрацами, і тепер у кімнатах мешкає по двоє-троє. Троє — якщо це родина з дітьми. Їм залишили двоярусні ліжка. Загалом у модульному містечку мешкає 67 родин з дітьми.

хлопчик у спортзалі
Є тут і тренажерний зал

— У нас є кілька сімей, серед них і та, в якій чекають поповнення, які займають дві кімнати, — каже Володимир Іваненко.

За яким принципом поселяєте чужих людей в одну кімнату?

— Насамперед, за віковим. Але вони не завжди уживаються між собою, бо у кожного свої життєві звички.

І тоді вам доводиться їх розселяти?

— Раніше рятували вільні кімнати, але тепер, коли практично всі місця зайняті, доводиться міняти місцями співмешканців.

Через що найчастіше конфліктують?

— Через увімкнене світло, коли один хоче заснути, а другий — почитати. Через полицю на кухні, яку не можуть поділити. Через ті ж політичні погляди, лихослів’я. На жаль, є мешканці зі згубними звичками. Загалом ніхто не хоче змінювати свої звички, під когось підлаштовуватися. Особливо важко уживаються між собою пенсіонери. Але про відмову комусь у поселенні не могло бути й мови, бо це було б порушенням прав людини.

Буває, викликаємо поліцію, якщо ситуація виходить з-під контролю нашої охорони (вона працює тут у режимі 24/7). Якщо конфлікти виникають у мій позаробочий час, мені телефонує охорона, я приїжджаю, розбираюсь.

А якщо доводиться когось виселяти, то куди? На вулицю?

— Ми розробили і затвердили правила внутрішнього розпорядку, бо це місце колективного проживання різних людей і за віком, і за звичками. При розміщені всі мешканці під підпис з ними ознайомлюються і зобов’язуються дотримуватись.

Алкоголь й інші аморальні дії — жорстке табу. Бо тут є діти, тут значні матеріальні цінності, про які треба дбати. Якщо людина, скажімо, часто пиячить і заважає іншим, то з такими прощаємося. Спочатку виносимо попередження, і якщо нічого в поведінці людини не змінюється, даємо 14 днів на пошуки іншого житла. На вулицю їх ніхто не виганяє, направляємо до міської ради, де можуть допомогти у пошуках роботи і житла. Знаю, дехто перебрався у робітничі гуртожитки.

ВПО йдуть на роботу в психлікарню

Переважна більшість мешканців модульного містечка не працюють. Хтось на пенсії, а хтось просто не хоче шукати роботу. Вільний час проводять переважно в кімнатах або на гарно облаштованій території. На літньому майданчику тут установлені спортивні тренажери, є купа розваг для дітей. Під кількома альтанками можна сховатися від спеки чи дощу й пограти у настільні ігри. Одразу за парканом містечка — кіоск з товарами першої потреби, тож далеко їхати по них не треба.

жінка на тренажері
Тренажери користуються попитом

Мешканців містечка намагаються розворушити різні громадські організації й благодійні фонди: організовують екскурсії по місту, надають на місці безоплатні юридичні консультації, спілкуються на релігійні теми, проводять змістовне дозвілля..

— Психологічна допомога серед мешканців не так затребувана, як можна було б очікувати, а їхні юридичні питання стосуються переважно соцвиплат для ВПО, — констатує Володимир Іваненко.

Чоловіки за потреби можуть щось відремонтувати (сантехніку, побутові прилади), жінки можуть доглядати за клумбами. Хтось волонтерить — виготовляє на місці окопні свічки, плете маскувальні сітки.

Найпопулярніше місце роботи у тутешніх ВПО — обласна психіатрична лікарня, оскільки вона розташована поруч: ідуть туди в охорону, медсестрами, санітарками, буфетницями, кухарями.

Молодшою медсестрою працює в лікарні й Олена Володимирівна з Лисичанська. Загалом мешканці містечка неохоче спілкуються з журналістами, а вона погодилась розповісти свою історію.

Олена Володимирівна з Лисичанська
Олена Володимирівна з Лисичанська кілька місяців провела в окупації

— Ми з чоловіком кілька місяців провели в окупації, а тоді вирішили вибиратися з міста, бо то не життя, — присідає жінка на лавку в їдальні. — Виїхали по гуманітарному коридору — через Бєлгород, Суми. У Полтаву раніше перебралися донька із зятем, дитиною та свахою. Спочатку нас поселили у школу для глухонімих, але невдовзі її звільняли від переселенців, і нам запропонували модульне містечко. Нам одразу тут усе сподобалось.

Пані Олена перераховує, що саме сподобалось:

— Смачно годують. Завжди є шматок м’яса, риби чи сарделька. Овочі й фрукти постійно. Хай раз удень, але це велика підтримка.

Черг, щоб помитися в душі, випрати одяг та білизну, нема.

На кухні — чотири електроплити на дві конфорки, теж на всіх вистачає. Можна готувати у мультиварці. Щоб було веселіше, господині вмикають телевізор.

Кухня
Кухня

Взимку тепло, а влітку прохолодно, оскільки в коридорах установлені кондиціонери. Відчиняй кімнату — напускай холоду.

А не страшно залишати двері відчиненими? Контингент же різний…

— Різний, але дружний. Тут ніхто нічого не візьме чужого. Навпаки, кожен ділиться з іншими, чим може.

Всі працездатні члени родини Олени Володимирівни мають роботу: чоловік-пенсіонер влаштувався електриком, вони з донькою — молодшими медсестрами в психіатричну лікарню, зять заробляє по шабашках.

— Уже трохи адаптувались, — каже жінка на завершення розмови. — Навчились жити одним днем. Сьогодні маємо дах над головою, маємо що поїсти — то й добре. А що буде завтра, ніхто не знає.

У нас в Лисичанську залишалась квартира, щоправда, без вікон. Її розграбували. Чи повернемось ми колись туди? Намагаюсь про це не думати. Бо дуже боляче…

Фото автора та з сайту Полтавської ОВА