Одружені... з дітьми: як у СРСР відбирали водіїв для міжнародних рейсів

Перші автоперевезення з СРСР країни соціалістичного табору почалися з 1963 року. Незабаром вони поширилися і країни Західної Європи.

У Радянському Союзі водіїв-"міжнародники", які здійснювали вантажоперевезення за кордон, вважали елітою серед далекобійників. Потрапити до їхніх лав було непросто – відбір кандидатів проводився дуже ретельно.

Як відбирали водіїв-"міжнародників" у СРСР

Водії повинні були показати верх майстерності — керувати масивними фурами гранично акуратно. Також завжди поводитися коректно та охайно, використання ненормативної лексики та розпивання алкоголю були категорично заборонені. Основні вимоги до кандидатів включали:

• досвід роботи на внутрішніх вантажоперевезеннях,
• знання іноземних мов (англійської, німецької або французької),
• наявність сім’ї та дітей,
• членство у КПРС,
• бездоганна репутація та благонадійність.

Майбутні міжнародники проходили серйозну підготовку, важливою частиною якої було вивчення іноземних мов. Від водіїв не вимагали вільного володіння, але базові знання були необхідні для спілкування в закордонних поїздках.

Після проходження навчання кандидати стажувалися, починаючи з рейсів до країн соціалістичного табору. Лише потім їм довіряли поїздки до західних країн.

Але тільки після ретельної перевірки благонадійності. Майбутній далекобійник повинен був мати сім’ю, як мінімум одну дитину, мати гарну репутацію і бути членом КПРС. Зовнішній вигляд водіїв також відображав престижність професії та був "обличчям країни". Вони мали спеціальну форму, що нагадувала форму пілотів цивільної авіації.

Робота водієм-міжнародником була престижною та добре оплачуваною. Крім гідної зарплати, вона давала можливість побачити закордон, що було рідкісним привілеєм для радянських громадян.

Раніше "Телеграф" писав, за що у водіїв у СРСР могли відібрати права. Деякі випадки справді дивують сьогодні.