"За кордоном з'явилася ще одна українська економіка": чому все менше українців хочуть повертатися і що з цим робити

На початку великого вторгнення багато українців виїжджали за кордон у невідомість. Пізніше зʼявлялися думки: "Пересидимо, а потім повернемося". Але минуло три роки – і багато хто вже не впевнений, чи хоче взагалі повернутися. Щобільше, процес виїзду українців за кордон не припинився й донині.

Сім мільйонів – саме стільки наших співгромадян у статусі біженців зараз намагаються облаштувати нове життя у різних куточках світу.

Як Україна впорається з еміграцією населення, коли оплата праці в сусідніх країнах в рази вища? Які країни не захочуть відпускати українських мігрантів? Чи стане мир сигналом для повернення, або навпаки викличе нову хвилю еміграції?

Про це та багато чого іншого "Телеграф" запитав у доктора економічних наук, фахівця з міграційної політики та фінансових програм для мігрантів і діаспори Андрія Гайдуцького.

"Бажання виїхати — не те ж саме, що фактичний від’їзд"

— Почнімо з того, що чим довше українці живуть за кордоном, тим складніше їх повернути. Багато хто вже "зачепився", вони знайшли роботу, житло, їхні діти навчаються у місцевих школах. Є відчуття, що ми трохи запізнилися з їх поверненням. На вашу думку, чи це так, або ж говорити, що Україна втратила цих людей назавжди — ще зарано?

— В дипломатії є такий вислів: "Ніколи не кажи ніколи". Тому я впевнений, що зв’язок із кожним українцем у нас зберігається. Ми можемо запрошувати їх повернутися, розробляти програми для їхнього повернення. І настане момент, коли кожному з них буде цікаво знову приїхати до України. Звісно, зараз період, коли люди повертаються, але не залишаються.

На жаль, більшість знову виїжджає за кордон, і на це є чотири фундаментальні причини: навчання, робота, формування заощаджень і фінансових накопичень, а також нові зв’язки і контакти.

Як тільки людина досягає однієї або всіх цих цілей, у неї значно зростає бажання повернутися на батьківщину. Це явище називається міграційним циклом людини, який зазвичай триває близько 15 років.

Чим швидше людина досягає своїх цілей за кордоном, тим швидше вона буде готова повернутися.

— Якщо говорити про цифри, то скільки з 7 мільйонів українських біженців, які зараз перебувають за кордоном, дійсно можуть повернутися?

— У цих людей різні цілі. Якщо йдеться про школярів, то залежно від їх віку, вони виїхали на навчання на термін від трьох до десяти років. Отримання досвіду роботи за кордоном може тривати від двох до п’ятнадцяти років, і на це впливатимуть цілі щодо формування фінансових заощаджень, бажання відкрити бізнес на батьківщині тощо.

Загалом, я вважаю, що після завершення воєнного стану в Україну повернеться приблизно два мільйони людей. Це будуть переважно українці старшого віку, яким складно інтегруватися за кордоном, а також частина молоді. Водночас певна частина громадян залишить Україну.

Недавнє дослідження показало, що близько 21% населення хотіли б виїхати за кордон. Але подібна статистика характерна і для інших країн Європи та світу — багато людей бажають спробувати жити за межами своєї держави. В Італії, наприклад, 17% населення хотіли б виїхати за кордон. Тому до цього варто ставитися спокійно.

Бажання виїхати та фактичний від’їзд — це різні речі. Тому я вважаю, що після скасування воєнного стану баланс населення та робочої сили збережеться на поточному рівні: частина людей повернеться, частина — поїде.

— Яким має бути "ідеальний пакет пропозицій" для українця, який виїхав? Це безпека, вигідне житло, бізнес-програми?

— Давайте розповім вам про зарубіжний досвід, як це працює в країнах, де влада десятиліттями опікується своїми громадянами, які виїжджають за кордон. Це такі країни, як Філіппіни, Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Індонезія.

У цих країнах висока народжуваність і значний надлишок робочої сили. Люди часто виїжджають на заробітки за кордон. Але, так само як і в Україні, у цих країнах періодично трапляються кризи, що ще більше прискорює трудову еміграцію.

В Україні це війна. На Філіппінах — часті землетруси і цунамі через розташування країни на островах. В Індії та Пакистані — стихійні катаклізми, пов’язані з повенями, зміщенням річок тощо.

Тому там щороку мільйони людей змушені переміщатися, щоб уникнути безробіття.

Що робить держава, коли бачить, що ці люди місяцями не можуть знайти роботу на батьківщині? Вона пропонує їм екосистему підготовки до роботи за кордоном і сприяння легальному працевлаштуванню за кордоном. Така екосистема включає, по-перше, курси з підвищення кваліфікації за тою спеціальністю з якою людина планує працювати за кордоном. По-друге, базові курси з основ мови країни, куди людина планує виїхати. По-третє, орієнтаційний курс з особливостей культури країни, куди людина від'їжджає і основ захисту прав мігрантів в цій країні. По-четверте, курс з фінансової грамотності і формування заощаджень на батьківщині (адже головна мета поїзди — це заробіток грошей).

Паралельно уряди цих країн контролюють, щоб міграція була легальною, щоб відїжджаючий мігрант був захищений. Тобто забезпечують укладення офіційного контракту з роботодавцем за кордоном, страхування працівника і наявність банківського рахунку на батьківщині.

Як тільки людина починає працювати за кордоном, з нею підтримують зв’язок і заохочують переказувати заощадження на батьківщину. Її мотивують вкладати гроші не "під матрац" у чужій країні, а спрямовувати їх на банківські рахунки, страхові програми, пенсійні накопичення в рідній країні.

Це я розповів вам ідеальну програму підтримки мігрантів.

Різниця в доходах між Україною та країнами, куди їдуть українці, надто велика. Наприклад: між Україною і Польщею — у 3 рази, між Україною і Німеччиною — у 7 разів, з Великою Британією — у 8 разів, а зі США — приблизно в 10 разів.

Утримати людей неможливо, адже навіть підвищення зарплат хоча б до половини цього рівня призведе до закриття більшості бізнесів в Україні. Тому необхідно впроваджувати стратегії розумної трудової міграції, як це роблять інші країни.

"Понад 90% біженців — із Західної та Центральної України"

— Знаєте, ось один з плюсів України, який я хотіла б виокремити, це те, що за останні роки ми реально досягли багато впровадження цифрових технологій. Багато можна зробити онлайн. І це виглядає набагато простіше, ніж в європейських країнах, з чим, власне, стикнулися наші громадяни, коли виїхали. На вашу думку, чи можемо ми використовувати ці досягнення, як конкурентну перевагу у боротьбі за повернення українців і також, можливо, заохочувати молодь залишатися в Україні?

— Однозначно, ми маємо це робити. Сьогодні набагато легше, ніж 10-20 років тому, доносити інформацію до різних верств населення за кордоном завдяки таргетованій рекламі. Це дає змогу ефективно інформувати українців про переваги, які могла б запропонувати Україна: можливості працевлаштування, вигідні умови зберігання коштів, страхові програми, можливості для відпочинку тощо.

Однак ключова перевага цифрових технологій — це суттєве здешевлення вартості переказу грошей. Адже міграція — це про гроші.

92% усіх мігрантів у світі — це діючі або майбутні трудові мігранти і їх ключові цілі пов’язані із зароблянням грошей. Соціальні мігранти, тобто біженці, які і за кордоном продовжують не працювати, становлять лише 7-8%.

Якщо ми говоримо про українців за кордоном, то класичних біженців серед них майже немає. Якщо подивитися на структуру українських мігрантів у Польщі на кінець 2023 року, понад 80% з них — це люди не з прифронтових територій, а із Західної та Центральної України. Вони виїхали з безпечних регіонів, а головними мотивами їхньої міграції є навчання, робота, накопичення заощаджень, формування контактів та зв'язків.

Тому важливо говорити про міграцію саме в економічному аспекті. Як тільки міграція починає розглядатися як фінансовий процес, до неї з’являється інтерес з боку банків, страхових компаній, іпотечних установ, будівельних компаній, пенсійних фондів тощо. Їм одразу стає цікаво долучитись до величезного фінансового ресурсу, який українці формують за кордоном.

Ще у 2021 році ми підрахували, що українці за кордоном заробили понад 140 мільярдів доларів. У 2025 році, завдяки значно більшій кількості українців за кордоном, ці доходи перевищили 200 мільярдів доларів США. Фактично, українці за кордоном вже заробляють більше, ніж громадяни, які залишилися в Україні. Це означає, що за межами країни фактично сформувалася ще одна українська економіка.

Як нещодавно зазначив голова правління "Райффайзен Банку" Олександр Писарук, в Україні стабільна банківська система, але маленька. І за рахунок українців і бізнесу в Україні вона не стане більшою, адже фінансові ресурси все рівно продовжать витікатити з країни, так як ми живемо в глобальній економіці…. В нинішніх реаліях єдиний ринковий спосіб наповнити банківську систему грошима — це залучення фінансових ресурсів українців, які живуть і працюють за кордоном.

Тому коли ми бачимо, які фінансові ресурси знаходяться по зовнішньому периметру України, тоді хто має займатись поверненням українських мігрантів? Міннацєдності? Ні. Цим мають, в пергу чергу, займатись Національний банк і Мінекономіки. Адже, повторюсь, міграція —це про гроші. Що мають робити Національний банк, Мінекономіки та Уряд, в цілому? Вони повинні допомагати українським банкам та усьому фінансовому сектору налагоджувати зв’язок із трудовими мігрантами, стимулюючи їх переказувати кошти в Україну. Це, своєю чергою, збільшить ліквідність банківської системи, дозволить знизити відсоткові ставки за кредитами та загалом покращить економічну стабільність країни.

Міграція — це не лише про виїзд людей, а й про можливості для економічного зростання завдяки головному результату міграції — значним грошовим доходам.

"Війна — лише тригер для міграції, поки зарплати не зрівняються"

— Щодо економічної міграції. Ви якось говорили, що війна для українців — це лише тригер. І дійсно, до тих пір, поки буде залишатися різниця в оплаті праці між Україною і сусідніми державами, українці будуть виїжджати. Але чи можлива взагалі економічна модель, яка дозволить платити людям європейські зарплати в країні, що пройшла війну?

— Якщо європейські зарплати — на одній чаші терезів, тоді — європейські умови ведення бізнесу на іншій.

Однак ми знаємо, що Україна сьогодні займає дуже низькі позиції в ключових рейтингах свободи ведення бізнесу. В деяких з них вона знаходиться нижче сотого місця, а подекуди — навіть нижче 120-го чи 150-го. Водночас за рівнем заробітних плат Україна приблизно на 80-му місці. Тобто зарплати в Україні вже вищі, ніж наша позиції в різних рейтингах свободи і ведення бізнесу.

Коли бізнес аналізує цю ситуацію, він розуміє: платити більше він не може, оскільки конкурентоспроможність його продукції та послуг почне падати. Адже в багатьох секторах економіки заробітна плата вже становить понад 50% собівартості товарів чи послуг.

Є сфери, де українські зарплати вже на рівні європейських або навіть перевищують їх. Наприклад, в ІТ-індустрії українські фахівці отримують більше, ніж у Польщі, або принаймні на тому ж рівні.

Але верховенство права, швидкість реагування судової системи, умови ведення бізнесу, система прозорості оподаткування — усе це, на жаль, не на рівні Польщі, а тим більше Німеччини. Принаймні це видно з рейтингу економічної свободи за 2023 і 2024 роки.

Тому, поки ці питання не будуть вирішені, говорити про необхідність платити європейські зарплати — це нонсенс. Це просто змусить бізнес переходити через кордон, відкривати компанії в Польщі та організовувати роботу так, щоб українці щодня чи щомісяця їздили на роботу за кордон.

На жаль, у 2024 році Україна встановила антирекорд в Європі за темпами зростання зарплат. За минулий рік вони піднялися майже на 22%, тоді як інфляція склала лише близько 12%.

Отже, першочергове завдання — створити сприятливі умови для бізнесу. Тоді рівень зарплат зростатиме природним шляхом, без ризику для економіки.

— На вашу думку, скільки років знадобиться Україні, щоб досягти хоча б 70% від середньої зарплати в сусідніх країнах ЄС? Які фактори можуть прискорити або сповільнити цей процес?

— На жаль, це займе багато років. Бенчмарк Національного банку щодо інфляції, тобто той рівень, до якого він має прагнути, становить 5%. Відповідно, наші зарплати мають зростати орієнтовно на 7-8% на рік.

Але різниця в оплаті праці між Україною і Польщею, як я вже казав, становить приблизно триразовий розрив. Тому, як швидко ми зможемо його скоротити?

Якщо ми оперативно розпочнемо економічні реформи, спрямовані на підтримку бізнесу та спрощення умов його ведення, то бізнес це оцінить і автоматично почне підвищувати заробітні плати.

"Європа не готова відпускати українців"

— До речі, багато країн ЄС не особливо зацікавлені у тому, щоб сприяти поверненню українців. Вони бачать певну свою вигоду для економіки. Бо українці дуже працьовиті й талановиті. Це так чи інакше робочі руки. Як в цих умовах має позиціювати себе Україна?

— Україна має позиціювати себе з економічної точки зору. Умовно кажучи, українці, які виїжджають за кордон на високооплачувану роботу, — це своєрідне "відрядження". Завдання держави — стимулювати їх спрямовувати частину зароблених коштів назад в Україну.

Також важливо, щоб ці люди думали про відкриття бізнесу в Україні, про інвестування в нерухомість, а їхнє бажання повернутися додому ставало якомога сильнішим.

Саме такою має бути стратегія щодо українців за кордоном.

Що стосується України, то, як ми бачимо на прикладі Філіппін чи Індії, влада країни має слідкувати за тим, щоб її громадяни працювали за кордоном легально, були застраховані та отримували гідну оплату праці, тобто ту, про яку було домовлено між сторонами трудового контракту.

Крім того, українець за кордоном завжди повинен мати можливість знайти роботу в Україні, залишаючись у нашому правовому полі. Адже тільки сам українець знає, коли досягне своєї мети за кордоном і буде готовий повернутися додому.

— Але й водночас Європейський Союз, мабуть, розуміє, що стабільна і процвітаюча Україна, яка прагне стати частиною ЄС, важлива для самої Європи. Як ви вважаєте, чи це може стати для них потужним аргументом, щоб переглянути свою політику щодо трудової міграції й в якийсь момент почати активно сприяти поверненню українців після війни?

— У Європейському Союзі немає єдиної міграційної політики. На відміну, наприклад, від спільної аграрної політики, де рішення ухвалюється на рівні ЄС і автоматично застосовується в усіх країнах-членах.

У питанні міграції кожна країна самостійно ухвалює рішення. Ми бачимо це на прикладі Польщі, яка прийняла мільйони українців, та Угорщини, де офіційно зареєстровано лише 50 тисяч українських біженців. Тобто ставлення до українців у різних країнах Європи суттєво відрізняється.

Крім того, ЄС переживає серйозну демографічну кризу, як і Україна. Є дві основні проблеми: рівень смертності перевищує рівень народжуваності, а також відтік населення. Європейці також емігрують — до інших країн ЄС, Азії, США, Великої Британії (яка вже не є членом ЄС).

Як результат, в ЄС, як і в Україні, виникло явище labour shortage — дефіцит робочої сили.

З економічного погляду немає передумов для того, щоб Європа почала активно заохочувати українців до повернення. Винятком можуть стати ті українці, які не бажають інтегруватися, працювати, вчити мову тощо. Ми вже бачили приклади, коли тисячам людей пропонували від 1 до 3 тисяч євро за повернення на батьківщину.

Але така практика існує давно. ЄС вже використовував її щодо мігрантів із Балтійських країн, а також щодо сирійців. Це цілком нормальне явище: якщо людина не хоче інтегруватися, вона може повернутися додому, звільнивши місце для інших.

Чого я боюся і до чого може призвести ситуація в ЄС загалом? Через дефіцит робочої сили та старіння населення Євросоюз рано чи пізно ухвалить єдину міграційну політику. Це означатиме, що в кожній країні буде встановлено квоту на прийняття іноземних мігрантів із регіонів із надлишковим населенням — Африки та Азії.

У такому випадку Україну можуть зобов’язати приймати мігрантів, щоб розподілити навантаження не лише на Італію та Іспанію, а й на Польщу та Україну.

Якщо згадати події 2010-2016 років, коли після "Арабської весни" та війни в Сирії сотні тисяч біженців прямували до Європи, Польща та Угорщина відмовились брати активну участь у їхньому розподілі. Тоді більше мігрантів прийняли країни Скандинавії, а Польща заявила, що зосередиться на прийомі українців.

Але зараз ситуація змінилася — потенціал еміграції українців в Польщу майже вичерпався.

Тому нам слід бути готовими до можливих змін у самій міграційній політиці ЄС.

"Повернення українців має бути не на Банкову, а в конкретні міста та села"

— Створення Міністерства національної єдності викликало багато дискусій. Які три конкретні кроки має зробити Міністерство, аби можна було говорити про його успішність?

— Україна має перейняти найкращий світовий досвід співпраці з мігрантами, який напрацювали інші країни. У першу чергу — Філіппіни. Це безперечний лідер у цій сфері.

Уряди багатьох країн світу їдуть туди за досвідом. Якщо ви хочете навчитись професійно знімати кіно, ви їдете до Голлівуду. Так само, якщо ви хочете розбудувати ефективну міграційну політику, ви маєте вивчити досвід Філіппін. Ця країна вже понад 40 років взаємодіє з філіппінськими мігрантами з метою їх легального працевлаштування за кордоном і повернення на батьківщину. Вони знають як правильно це робити.

Перше завдання — забезпечення легального статусу українських мігрантів за кордоном.

Друге — співпраця з місцевою владою України (громади, ОТГ) щодо розробки програм повернення українців. Адже українці мають повернутися не на Банкову, і не на Грушевського, а в міста та села, з яких вони поїхали, або в інші населенні пункти.

Скільки таких програм потрібно? Можливо, сотні чи тисяча. Адже ситуація в різних регіонах відрізняється. Закарпаття — це одна географічна, кліматична, культурна та економічна реальність, а Дніпропетровщина — зовсім інша.

Неможливо централізовано впровадити однакові програми для всіх областей. Якщо це зробити на рівні Міннацєдності, місцева влада просто "вмиє руки" і скаже: "Цим займається міністерство, а ми тут ні до чого".

Крім того, завдяки децентралізації місцеві громади отримали значні фінансові ресурси. До війни центральна влада неодноразово звертала увагу на те, що місцеві органи влади тримають десятки мільярдів гривень на у банках і казначействі, замість того щоб інвестувати їх у розвиток громад.

Тому розвитком і фінансуванням програм мають займатися місцеві органи влади. Міністерство ж не має у своєму розпорядженні значних коштів, да і не може мати, адже зараз пріоритет — фінансування армії і оборони.

Тому роль міністерства — створення конкурентного середовище між місцевими органами влади, мотивуючи їх активно працювати над програмами повернення, а також організація процесів і координація всіх зацікавлених учасників, щоб вони ефективно співпрацювали.

Третє — активна робота над фінансовими програмами для мігрантів.

Як я вже казав, міграція — це про гроші. Тому міністерство має співпрацювати з Національним банком та Мінекономіки, щоб заохочувати економічних контрагентів, тобто, бізнес, банки, страхові компанії, будівельні компанії, інших учасників ринку капіталу розробляти спеціальні пропозиції для мігрантів.

Адже мігранти — це величезний фінансовий ресурс. Але вони різні, тому до них також має бути різний підхід, який ще належить знайти місцевій владі.

Якщо говорити про українців у Польщі чи Чехії, більшість із них зайнята у сфері фізичної праці — це переважно "сині комірці". Але якщо ми говоримо про понад 100 тисяч українців у Швейцарії — це велика кількість заможних людей, зокрема підприємці та власники бізнесу. З цією групою важливо вибудовувати тісні економічні зв’язки. Інша велика група заможних українців — в ОАЕ, Сінгапурі, Індонезії. До кожної з цих груп потрібні свої підходи.