Росією керує не Путін. Він психопат і у нього окрема роль, - колишній віце-губернатор Кубані, ч. I

Повалення режиму Путіна внаслідок бунтів населення всередині самої РФ, все ще залишається актуальною українською ставкою на столі війни з Росією. Втім, повномасштабне вторгнення триває більше двох років, а ставка ця не зіграла і досі. За цей час бунтували національні республіки, дружини мобілізованих і навіть російські військові під проводом Пригожина, але результат кожного разу був один і той самий – нуль!

Чи варто Україні все ж розраховувати на зміни в Росії знизу, чи треба вже давно відкинути ці сподівання як марні? Що зміниться зі смертю Путіна, та як врешті може обвалитися кремлівський владний центр? На ці та інші питання в першій частині інтерв’ю "Телеграфу" відповів доктор політичних наук, голова експертної групи "Сова", колишній віце-губернатор Краснодарського краю РФ Михайло Савва.

Керування обуренням

– Пане Михайло, в своєму інтерв’ю "Новій газеті" у 2012 році, ще до війни Росії з Україною, ви казали, що передумова для протестних настроїв в РФ це дефіцит справедливості. Мовляв, у чиновників більше прав, ніж у всіх інших, і люди це відчувають. То чому все ж таки за більше ніж 10 років, це почуття дефіциту справедливості не трансформувалося у масштабний протест?

– Це цілком закономірно. Ця відносна депривація, яку можна назвати дефіцитом справедливості, і яка викликає протестні настрої, а потім барикади і революції, виникає не за будь-яких умов. Це не про будь-який дефіцит справедливості. Це про наступну ситуацію: коли люди масово розуміють, що їхні мрії, їхні життєві перспективи не будуть реалізовані. І влада не дає відповіді, що вона робить для того, щоб ці життєві перспективи були реалізовані.

Російська влада дуже добре знає цю теорію відносної депривації. На владу працює група дуже кваліфікованих експертів, які називають себе методологами. І ось ці методологи розробляють рішення, що потрібно зробити для того, щоб рівень відносної депривації не ставав критично високим і, відповідно, не було передумов для бунтів. Коли вони бачать проблему зростання рівня відносної депривації, вони формулюють для влади пропозицію відгукнутися на масовий запит людей. І влада починає інформаційну кампанію, мовляв, ми бачимо твою проблему, народе, ми на неї реагуємо, ми не спимо і пропонуємо перше, друге, третє.

Таке було, наприклад, в Росії всередині нульових років, коли влада, (це був вже Путін), оголосила про, так звані, загальнонаціональні проекти. Їх було чотири – житло, освіта, їжа і здоров'я. При цьому, кожен із цих проектів не був проектом. Він не був сформований в якусь державну програму. Це була просто інформаційна оболонка спрямована на зниження рівня відносної депривації.

Заступник голови адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко дуже тісно і дуже давно співпрацює з цією експертною групою. Він відповідає саме за внутрішню політику в РФ і розробляє таку стратегію, яка враховує рівень відносної депривації. Тобто ось цей дефіцит справедливості.

– Початок повномасштабної війни з Україною це один з таких проектів? Чи все ж таки особисте бачення Путіним картини світу?

– Ні. Початок агресії проти України не був спільною потребою в РФ. Він був другим варіантом, який ви назвали. Але це бачення не тільки Путіна, а цілої керівної групи в РФ. Це було, навпаки, певним ризиком для суспільних настроїв. Війна завжди є ризиком, вона завжди провокує проблеми. І російська влада це розуміла.

– Але "велика" війна все ж таки почалася. Чому?

Росією керує не особисто Путін. Він не є царем або імператором за функціоналом. Росією керує група людей, які називають себе "колегія". Це друзі Путіна і більшість з них працювали з Путіним в КДБ. Наприклад, Сергій Чемезов, який зараз керує концерном "Ростех". Величезний концерн, де обсяг грошей на рік більший, ніж бюджет України. Чемезов нібито не на державній посаді, а просто голова державної корпорації. Але він входить в цю неформальну колегію і бере участь в прийнятті рішень. Або ж Ігор Сечін, голова "Роснафти", який теж працював в КДБ, потім в мерії Ленінграду. Путін в цій колегії виконує дуже важливу роль. По-перше, він є публічною особою, яка на посаді. По-друге, в межах цієї групи він є координатором. Показово, але деякі люди там навіть не спілкуються один з одним. Наприклад, Чемезов і Сечін настільки ненавидять один одного, що навіть не вітаються, коли випадково зустрічаються. Тобто, їм потрібен такий координатор, як Путін.

В цій групі є декілька відвертих психопатів. Психопатів в медичному значенні цього слова. Це Путін, це Патрушев-старший, який зараз на посаді помічника Путіна. Хто такі психопати? Це люди, які знаходяться в межах медичної норми. Будь-який судовий експерт психопата визнає нормальним, тобто, людиною, яку можна судити і карати. Але у психопатів є дві особливості. По-перше, у них взагалі немає емпатії, тобто, їм байдуже, що відбувається з іншими людьми. Друга особливість – у них немає уяви про кордони їх можливостей. Психопат думає, що він може все. Немає меж. Таких людей, до речі, дуже багато в світовій політиці в принципі, але в Росії їх концентрація в цій правлячій групі є дуже високою. І спрацював фактор психопата: ненависть до України як моделі анти-Росії і бажання, як вони казали, вирішити цю "проблему безпеки". А оскільки емпатії немає і кордонів немає, то війна для психопата є цілком нормальним способом вирішення проблеми.

Смерть Путіна війну не завершить?

– Чи правильно я тоді розумію, що коли Росією керує так звана колегія, то наївно вважати, що зі смертю Путіна завершиться і війна?

– Ви маєте рацію. Це було б дуже наївно думати, що усунення Путіна – стовідсотково завершить війну. Все набагато складніше. В межах цієї колегії є різні думки щодо необхідності війни. Є група відвертих психопатів (в першу чергу, Путін і Патрушев), але є і інші люди. Наприклад, Чемезов, який нещодавно в інтерв'ю Reuters передав послання і доволі чітко сказав, що РФ не буде використовувати неадекватні способи ведення війни. Іншими словами, що не буде ядерного удару. Таким чином, Чемезов сформулював думку членів колегії, які з самого початку були незгодні з ідеєю війни. Але навіть якщо і були згодні, то все ж таки бачили у війні дуже великі ризики. І зараз, коли вже зрозуміло, що "Київ за три дні" аж ніяк, вони підтвердили ці погані для них очікування від війни. І йде боротьба між "баштами Кремля", як їх називають. Тобто, між різними групами в керуючому угрупуванні.

Це дуже складний процес. Інколи ми бачимо верхівки айсбергу цього процесу у вигляді посадок, що здійснює ФСБ, або відставок. Шойгу вже не керує Міноборони, хоча він виглядав як вічний міністр. ФСБ його посунула з цієї посади. І це було не просто так. Це також прояв боротьби цих угрупувань. Тому відставка Путіна, його смерть або зникнення у будь-якому вигляді, дає великі шанси на зміну стратегії. І, можливо, але не гарантовано, що це буде якраз закінчення війни.

– Про натяки Чемезова, що ядерних ударів не буде. Так а чого бояться російські еліти? Удару у відповідь, санкцій як проти Ірану чи того, що, так званий, глобальний південь: Китай та Індія перестануть співпрацювати з РФ? Був же теракт на греблі Каховської ГЕС, який співставний зі шкодою від ядерного удару. Вони ж не побоялися його влаштувати. А зараз тоді чого бояться?

– Якщо продовжувати тему теракту на Каховському водосховищі, то можна згадати підготовку РФ до імітації ядерного вибуху в Херсонській області. Тоді вони заклали в одне місце біля 200 морських мін. Чому? У випадку вибуху такої маси, це була б повна імітація ядерного вибуху. Ядерний гриб, але без радіації. Це була підготовка до залякування світу. Але космічна зйомка показала цю підготовку, про це дуже широко написали і вони це не використали, і вже не використають. Але ж вони дійсно готувалися до такого варіанту.

Чому цього не сталося? Два фактори. По-перше, Кремль не очікував такого рівня рішучості колективного заходу. Вони дуже зневажливо ставляться до ідеї демократії, до західних політичних еліт, мовляв, це слабкі люди в розумінні Кремля. І вони не очікували такого рівня підтримки України. По-друге, (і це теж спрацювало), це позиція Китаю, який є величезним спонсором режиму Путіна. Фактично Пекін є союзником режиму, але Китай не хоче величезної ескалації війни. Іншими словами, він не хоче, щоб ця війна стала світовою. І Китай багато разів чітко заявляв, що не може бути мови про використання ядерної зброї.

Ну і залишається такий фактор, як страх за себе. Для психопатів характерний страх за себе. Вони не є божевільними, вони мають страх. Попри те, що інших вони не люблять, себе вони навпаки — люблять дуже сильно.

– В такому випадку, якою може бути відповідь РФ на дозвіл Заходу щодо використання далекобійних ракет по території Росії? Що, якщо не ядерка?

– Наскільки я можу оцінювати ситуацію, Україна вже отримала цей дозвіл в частині англо-французьких ракет Storm Shadow. Ці ракети класу повітря-земля б'ють на 560 кілометрів. Про це не було оголошено публічно, але було б дуже наївно думати, що під час війни західні лідери будуть публічно говорити про такий дозвіл. Я не уявляю собі Байдена, який виходить на трибуну і каже: "плі". Ні, такого не буває. Це робиться в закритих кабінетах. Дуже впливове видання "The Guardian" вже написало, що дозвіл отримано.

Інше питання, наскільки ефективно це може бути використано саме зараз, тому що Росія вже передислокувала свою військову авіацію на більшу відстань, ніж б'ють далекобійні ракети, які є в Україні. Тобто Storm Shadow до російських військових літаків, які обстрілюють Україну, на жаль, не доб'є.

Щодо відповіді РФ — є два головних варіанти. Перший – це хакерські атаки, руйнування цифрової інфраструктури. Не тільки в Україні. Мова про Європу, США і в принципі колективний захід. Другий варіант – диверсії на військовому виробництві в Європі, вибухи на газопроводах, тобто диверсійна війна в Європі. Росія вже її веде.

Національний сепаратизм не допоможе

– Та все ж таки, повертаючись до протестного потенціалу РФ. Станом на зараз ви його бачите? Є ці точки напруги? Багато експертів кажуть про національні республіки в цьому контексті. Ви згодні?

– Понад 20 років я займаюся вивченням проблем сепаратизму в межах Росії, і можу більш ніж впевнено сказати, що сепаратизм в російських республіках не є значущим фактором. Це працює інакше. Як тільки в Росії, (як би вона не називалася: імперія, Радянський Союз чи РФ) перестає функціонувати державний центр – сепаратизм стає силою. Так було в лютому 1917 року. Так було на межі 1980-х і 1990-х років. Ніколи не було навпаки. Тобто сепаратизм не є фактором розпаду. Спочатку має зупинитися державний центр, параліч влади. І тільки потім регіональний сепаратизм починає працювати. Для того, щоб він проявився, потрібно щоб впала, так звана, вертикаль російської влади.

– Так а саме російське населення може обвалити цей центр? Є для цього зараз передумови?

– Ні, для цього немає передумов. І для розуміння причин такої ситуації, потрібно чітко розуміти відмінності українського і російського суспільств. Люди в Україні навіть з великим експертним потенціалом цього не розуміють, тому що вони в іншому середовищі.

Головна відмінність полягає в тому, що у українців і у росіян діаметрально протилежне ставлення до влади, яке формувалося історично. В Україні, окрім останніх 30 років, (а це дуже маленький період), влада ніколи не була своя. Влада була польська, австрійська, угорська, румунська, російська, але не українська. І ставлення українців до влади сформувалося відповідним чином: влада це щось таке небезпечне, з владою навіть співпрацювати, напевно, не потрібно, треба йти шляхом самоорганізації. Люди самі об'єднуються і вирішують проблеми. Влада в більшості випадків взагалі ні до чого. Така стратегія зберігається в українському суспільстві й зараз. Саме тому Україна і витримала перші дні російської навали в лютому 2022 року. В ситуації системного безладу ніхто не запитував нічого у влади. Люди самі обʼєднувалися і робили те, що потрібно.

В Росії ж влада завжди була своя. Ніхто не окуповував Росію, ніхто її не ділив як Польщу. Тому ставлення до влади в РФ як до єдиного керуючого центру, як до людей, які скажуть що робити. Які створюють умови для того, щоб щось зробити. Тому скидати владу, поки вона є сильною — навіть така думка не з'являється у більшості росіян. Не у всіх, але я кажу зараз про критичну масу. Люди в РФ, і це теж історично підтверджено, можуть відіграти величезну роль, коли влада впала. Як в лютому 1917: імператора не стало, але люди до цього руки не доклали, це само сталося. Але потім вже почались дуже складні і масові соціальні процеси. І у нас немає жодних підстав думати, що щось принципово змінилося з тих часів.

– Тоді поясніть такий парадокс: ми бачили похід Пригожина на Москву. Населення, більша частина якого підтримує так звану СВО, аплодувало Пригожину і підтримувало його в частині претензій до влади. Що це таке?

– Це зовсім не парадокс. Більшості росіян байдуже. Вони не мають потенціалу самоорганізації, самостійного оцінювання ситуації. Вони орієнтуються на щось зовні. Навіть якщо їм ця влада не подобається, потенціал самоорганізації майже відсутній. Стосовно спроби пригожинського бунту ситуація не така очевидна. Ми бачили тільки картинку, де декілька людей підтримували пригожинців. Переважній більшості було байдуже. Вони були осторонь і дивилися на цю ситуацію з позиції а що ж там буде? Впаде влада в Кремлі? Ну цікаво, ну тоді ми щось тут зробимо. Не впаде, ну тоді нічого і не зміниться.

Чи утримає Кремль Чечню, якщо Кадиров помре? Як операція ЗСУ на Курщині вплинула на російський народ та еліти? Чи буде в Росії друга хвиля мобілізації? Відповіді на ці питання читайте в другій частині інтерв’ю з Михайлом Саввою.