Хвилина мовчання о 9 ранку - засновниця ГО "Вшануй" Катерина Даценко про міфи навколо традиції

Щоранку о 9-й Україна зупиняється на хвилину, щоб вшанувати пам'ять загиблих у війні. Цей щоденний ритуал віднедавна має новий формат — "Стою за…", який запропонувала громадська організація "Вшануй". Ідея полягає в тому, щоб зробити хвилину мовчання більш живою й особистою: кожен долучається до неї з думкою про конкретних людей – тих, хто поклав життя на фронті чи в тилу, а також тих, хто продовжує боротьбу і потребує підтримки.

Про складнощі втілення ритуалу, найсильніші кейси його застосування та методи розширення кола учасників "Телеграф" поговорив зі Катериною Даценко — співзасновницею громадської організації "Вшануй" — команди, яка популяризує хвилину мовчання та культуру памʼяті.

Не диктатура і не примус, лише база для вшанування

- Декілька днів тому сталася непересічна подія для тих, хто займається запровадженням ритуалу хвилини мовчання – після петиції, кількох місяців акцій-нагадувань о 9:00 вдалось зупинити Хрещатик. Чому, на ваш погляд, столиця так довго наважувалась на такий помітний крок?

- В Києві, як і в інших містах, здається, це такий елемент політичної боротьби. Ми, дійсно, довго до цього йшли, працювали з Координаційною радою з меморіалізації загиблих у російсько-українській війні, розробили кроки для запровадження хвилини мовчання. Й коли голос громадськості зазвучав потужно, влада вже не могла його ігнорувати, з'явилося рішення міської ради й далі розпорядження військової адміністрації, а не міського голови, про зупинку руху на Хрещатику.

Не всі наші пропозиції були погоджені, наприклад, щодо зупинки метро чи громадського транспорту. Крім того, наразі технічно неможливо оголошення по всьому місту через застарілу систему оповіщення, про те її оновлення планується до кінця 2025 року. При цьому є нагадування про хвилину мовчання в КиївЦифровий, оголошення в громадському транспорті, на Хрещатику і в тому числі у вересні додалось перекриття на головній вулиці руху транспорту. Ми закликаємо людей виходити кожного дня, допомагати поліції, нагадувати постійно, що ми маємо зупинитися на хвилину щоранку і вшанувати загиблих поки оголошення неможливе у всьому Києві.

- Попри те, що акція затверджена президентським указом ще в березні 2022 року, все одно знайшлись критики зупинки руху на Хрещатику, які назвали його "показухою". Чи є механізм, як зарадити неповазі до ритуалу — можуть подіяти санкції чи тільки роз'яснення та діалог?

- Кажу всім, що ми проти радикальності й примусу. Але є різні ситуації. Наприклад, у Львові пасажири поскаржились на водія, бо він не зупинився під час хвилини мовчання та агресивно відповів на зауваження. Його звільнили, але тут йшлося швидше саме про реакцію, ставлення до пасажирів, а не дотримання ритуалу як такого. До того ж під час хвилини мовчання, часто рух перекривають патрульні. Відповідно, якщо водії не виконують вимоги регулювальників, та продовжують рух, то їх штрафують саме за це.

Й, звісно, справа людини виходити з автівки чи ні під час хвилини мовчання, ми нікого не витягуємо, не вимагаємо від пішоходів зупинятися. Ми лише створюємо базу – звукове оголошення, плакати-нагадування, присутність патрульних, щоб люди згадали, зупинились та вшанували. Але робити це, чи далі йти/їхати у справах, кожен вирішує самостійно. І тут ми переходимо, мабуть, до другого пункту, коли кажемо: щоб людина зупинилась, їй треба пояснити, для чого це, чому це важливо. Все через освіту, адвокацію, без жодних радикальних методів, що дають зворотний ефект.

- З якими міфами при запровадженні ритуали стикаєтесь найчастіше?

- Найбільше, про що люблять говорити: "А що операції зупиняються?", "А швидкій/пожежній теж стояти?" "А що тепер і дихати не можна?" Коли йдеться про якісь виробничі процеси чи критичні речі, звісно, про зупинки не йдеться. Ми говоримо про те, що завжди й без компромісів, життя і здоров'я людей є найважливішим. Зокрема, не зупиняємо, не перекриваємо рух під час повітряної тривоги. Щодо машин екстрених служб, то навпаки були випадки, коли швидкі проїжджали швидше, бо була вільна суміжна смуга, а люди з плакатами відійшли в бік за секунди.

Другий найголовніший міф, мій улюблений, що це диктатура. І на додачу порівняння з "двома хвилинами ненависті" – щоденним ритуалом у тоталітарній державі Океанія з роману Джорджа Орвелла "1984". Хоча мені здається, що люди, які його використовували його насправді не читали, а просто десь почули про таку аналогію. Якби це була диктатура, то ритуалу хвилини мовчання дотримувались би в кожному куточку країни від 16 березня 2022 року, коли був підписаний відповідний указ. Але насправді її почали запроваджувати масово, коли ми підсвітили, що громадськість це робить і це важливо для людей. Тому це більше ініціатива знизу, а держава швидше стала способом легалізації. І третій міф щодо примусу я вже проговорила.

Метроном, дзвони чи барабани – в пошуках звукового супроводу

- Як ви зауважили, попри те, що указу вже понад три роки, за участю ГО "Вшануй" виписана дорожня карта, як проводити хвилину мовчання, реалізація ритуалу не однакова по країні. Де з вшануванням краща ситуація?

- В цій дорожній карті ми не стільки уніфікували ритуал, скільки давали варіанти, з яких кожна громада залежно від наявних ресурсів обирає способи виконання. Наприклад, якщо немає технічної можливості оголошувати хвилину мовчання через систему сповіщення, то можливо, наприклад, перекривати дорогу на головній вулиці. Додатково можна проводити інструктажі з водіями громадського транспорту, працювати з бізнесом, медіа, громадськістю.

Дуже системно до питання ритуалу вшанування підійшли у Львові, де залучили всі сфери. У Харкові, здається, від минулого тижня хвилина мовчання оголошується по всьому місту, а до того почали це робити в центрі, а ще раніше у метро. Від 1 жовтня у Чернігові також будуть лунати повідомлення через систему оповіщення. Луцьк зупиняє громадський транспорт, у Полтаві лунає оголошення в центрі, як і у Києві, а ще у столиці у додатку приходить сповіщення, як у Дніпрі та Тернополі. На Одещині нам відповіли, що працюють над запровадженням, але яким чином все буде реалізовано поки не знаємо.

- Після тексту ритуалу лунає звук метроному, який почали застосовувати під час хвилин мовчання за часів радянського союзу. Наскільки знаю, триває обговорення заміни його на інший, характерний для українських традицій – дзвони тощо. Чи зупинились вже на якомусь варіанті?

- Вже зараз, до речі, оголошення в містах відбуваються по-різному. У Львові – виключено сповіщення і метроном. У Харкові, мені незрозуміло чому, але використані дзвони. У невеличкому місті Острог сповіщення плюс після хвилини мовчання лунає державний гімн, у Чернівцях – "Боже Великий, єдиний". Це більше про такі локальні ініціативи.

Щодо звуку метроному, це, дійсно, така радянізована традиція, але ми дійшли висновку, що не все, що створено у СРСР, належать йому. З іншого боку багато людей кажуть, що на кожен звук згадують одну людину, або для когось цей стукіт звучить як мантра і дозволяє сконцентруватися на спогадах. До того ж дуже важливо, а чи дозволять загальні системи оповіщення транслювати якусь мелодію в гарній якості, щоб вона була впізнавана, а не перетворилась на какофонію. Тож ми схиляємось до думки, що це може бути щось ритмічне, можливо такт, який відбиватимуть барабани. Найкращий варіант варто було б знайти на відкритому конкурсі, але наразі він не оголошений, тільки ведуться перемовини.

- Ви згадали про діалог з бізнесом, а сьогодні мені трапилось сторіз знайомої, яка завітала до книгарні-кав’ярні, що починає працювати о 9:01. І це такий спосіб вшанування – завчасно відмовитися від роботи у хвилину мовчання. З вашого досвіду, ритуал находить відгук в підприємницьких колах?

- За приклад, коли ми почали займатися адвокацією, ставили салони G-Bar, в яких припиняють будь-що робити під час хвилини мовчання. І коли ми навіть не уявляли, як можна її реалізувати в такому непублічному онлайн-просторі, нас трапився кейс WorkUA. Вони зробили просто нереально класну, як на мене, штуку – на сайті о 9:00 висвічується банер з нагадуванням "Зупинись. Пам’ятай. Дій" з відліком часу. Коли ти хочеш його закрити, з'являється напис: "Вибачте, але ні. Ця хвилина зупинки – для кожного українця". Плюс вони виставили на сайті код, який можна зашити в будь-який сайт і зробити собі таке саме нагадування.

Вже за результатами нашої співпраці з бізнесом, Uklon доєднались до ритуалу, водії зупиняються, на вікнах автівок розміщені наліпки-нагадування, у застосунку з'являються сповіщення і банери. "Київстар" та "Водафон" розіслали смс-повідомлення всім своїм абонентам 29 серпня в День пам'яті захисників України, розмістили нагадування у застосунку. З великих від цього дня приєднались Rozetka, Comfy та інші. "Приватбанк" зробив нереально класну компанію вшанування під назвою "Хвилина, що має значення", яка стала частиною корпоративної культури.

- Чи можете навести негативні приклади, коли навідріз відмовляються зупинятися о 9-й?

- Навіть, якщо і були рік тому поодинокі випадки, то бачимо в соцмережах, що ситуація змінилась. Але чому, чи власники переглянули ставлення до хвилини мовчання, чи вплинула загальна картинка – всі роблять, зроблю і я, сказати важко.

Усі ми складаємось з дрібниць – пам'ять, це не статистика

- Коли ви проводите акції-нагадування про хвилину мовчання в різних містах, як найчастіше реагують люди? Чого більше чуєте – слів підтримки чи звинувачень і образ?

- Часто після акції підходять і дякують. Більше таких людей, які, можливо не знали про нас, чи чули про хвилину мовчання, але не бачили, як вона можу проходити й не відчули оцієї спільності моменту. Рідко, хто захоче сказати в обличчя, що ви робите повну дурню. Це пишуть частіше в коментарях, й то, не реальні люди, а боти. Особливо це помітно в Threads, де наші відео залітають на кілька мільйонів, під ними спостерігаємо таку активну негативну комунікацію.

- Один з меседжів, який ви просоваєте, це необхідність зберегти кожне ім'я, і як раз 1 жовтня пройшла акція "Стою за…". Чому важливо персоналізувати хвилину мовчання?

- Ми не хочемо, щоб люди, яких ми втрачаємо, перетворились на статистику, як це зазвичай буває під час воєн. І от така персоналізація хвилини мовчання – це про збереження пам'яті про конкретну людину. Ми хочемо показати, що важливо розповідати, якими вони були за життя. Я наводжу приклад військового Кості Юзвюка, після загибелі якого його дівчина, друзі почали поширювати історії про нього, проводити заходи на його честь – фотовиставки з його роботами, веганські вечері тощо.

І це для мене про те, щоб ми не боялись ділитись спогадами. А з іншого боку не глорифікували так сильно людей, бо хтось з них любив Орео, а хтось, не знаю, безалкогольне пиво або квас. Тобто всі ми складаємось з дрібниць, маємо мрії, цінності, думки. І мабуть, пам'ять, це пам'ять не про смерть й не про статистику, а про те, що ця людина жила і творила. І оці історії мені здається дуже важливо зберігати. І, власне, хвилина мовчання за когось, це як приклад того, як можна зберегти історію конкретної людини.

- Чи є вірогідність, що з часом в Україні ми відійдемо від традиційних форм вшанування пам'яті – меморіалів, муралів, плит та перейдемо до інтерактивних, більш камерних варіантів?

- Мені здається, що ці формати насправді можуть існувати паралельно. Інше питання, а чи будуть це такі монументальні, великі комплекси, гранітні пам'ятники, які стосуються зазвичай Другої світової війни, Голокосту. Чи це буде щось інше, як, наприклад, інсталяція "Дерево пам'яті" (виконане з металу, а на кожній гілці дзвони, що видають мелодійний дзвін при поривах вітру – Авт.) у Запоріжжі. Або меморіал у столиці на честь загиблих бійців ГУР МО (складається з двох стел та простору тиші між ними з іменами, з висоти нагадує око сови, що є символом розвідників – Авт.).

Якраз наша українська майбутня пам'ять про отакі ось інші способи меморіалізації, коли присутній якийсь об'єкт у фізичному просторі, на який можна подивитися, провзаємодіяти з ним, в поєднанні з якоюсь такою комунікативною пам'яттю. Наприклад, таким її уособленням як наш фестиваль Чекаfest, присвяченим парамедикині Ірині Цибух, яка активно просувала ідею важливості хвилини мовчання, чи проєкт "Поміж нас" – пам'ятні таблички на лавках у публічних місцях – нагадування про тих, хто міг би не них сидіти. А хтось робить вечори, пам'ятні концерти, видає книжки. І все це можна було б поєднувати.

- Тобто пам'ять це ще й дія. І в цьому контексті, щоб ви порадили пересічним громадянам, які ще не долучились до ритуалу вшанування, але хотіли б це зробити?

- Не боятися ходити на заходи пам'яті. Якщо ви на них не були, можете подумати, що це дуже сумна подія, коли всі тільки плачуть. Але насправді друзі, рідні зараз організовують настільки теплі вечори, де ти можеш зануритися у світ іншої людини. І не боятися підтримувати, запитувати, чим допомогти, родини загиблих, тому що для них це, направду, важливо.

Як повідомляв "Телеграф", у Львові склалася особлива традиція вшанування пам'яті городян, які загинули у війні — напередодні річниці повномасштабного вторгнення на Марсовому полі запалюють сотні променів.