Повернення "великої гри". Як у 2024 році оживала українська політика

Політичні маневри відновились, попри війну. І це було потрібно як владі, так і опозиції

"В Україні зараз немає політики, всі зайняті війною", — майже два роки мене в цьому як політичного журналіста переконували у владних колах. Дійсно, з 24 лютого 2022 року змінилось багато — практично всі політичні інтриги були поставлені на паузу, адже ризик втратити державність був надзвичайно високий.

Коли ж російські війська відійшли від Києва і наступ ворога обмежився сходом та півднем України, настрої у столиці змінились. У 2024 році політика вийшла зі сплячки, а політики почали займатися найулюбленішими справами — інтригами, скандалами та підготовкою до виборів.

Все почалось із Залужного

"Якщо військовий вирішує займатися політикою, то це його право. В такому випадку він має йти в політику, але тоді він не має займатися питаннями ведення війни", — з такою різкою заявою виступив президент Володимир Зеленський в інтерв’ю The Sun у листопаді минулого року.

Попри відсутність якихось імен, в політичних колах зрозуміли, що йшлося про на той час головнокомандувача Валерія Залужного. Щодо турбулентних відносин між ним і президентом заговорили ще у 2022 році. Але найбільше загострення сталось через рік. В Офісі президента (ОП) запідозрили головкома в побудові політичних планів. Хоча особисто він цим не займався. Та за інформацією "Телеграфу", за подібні переговори з лідерами політикуму відповідав Віктор Назаров, радник Залужного з політичних питань, який бачив великий потенціал у Залужному як у політичному проєкті.

В оточенні Зеленського намагались приховати будь-які розбіжності, заявляючи, що всі працюють у звичайному режимі й жодних звільнень не буде. Та 8 лютого 2024 року Залужний офіційно перестав бути головкомом, передавши естафету Олександру Сирському. Опозиція стверджувала, що після звільнення Залужного Україна ледь не розпадеться, а фронт посиплеться.

Але цього не сталось. Ба більше, в травні Валерій Федорович перейшов на дипломатичний напрямок – отримав посаду посла у Британії. Ніби далеко від Банкової, та Залужний все одно залишається рейтинговим політиком, ледь не випереджаючи Зеленського. Тому його намагаються перетягнути на свою сторону різні політичні табори: від ОП до Юлії Тимошенко. Бо поява Залужного в будь-якій політичній силі — це вже 50% успіху зі старту, запевняють співрозмовники видання. Та сам Валерій Федорович ще не визначився зі своєю роллю на виборах.

А вибори будуть?

Це вже інша дискусія, з якою ожила українська політика. Цього року мали б відбутись і президентські, і парламентські вибори. Через війну провести їх неможливо. Російська пропаганда навіть спробувала розхитувати ситуацію за допомогою меседжу, нібито Зеленський з травня вже нелегітимний президент. Але не спрацювало.

Та це не зупиняє українських політиків, які почали вже вибудовувати політичні союзи на випередження. Офіційно: ніхто не готується до виборів, їх хоче влада, але сама ж влада спростовує це через неможливість їх проведення.

Неофіційно: виборів хочуть всі – дехто вже хоче піти з політики, а дехто хоче отримати владу, бо змучився бути в опозиції. Наприклад, Петро Порошенко, який вже заявляв про свій намір балотуватись.

До того ж перемога Дональда Трампа дає надію багатьом, що і в Україні вибори відбудуться вже у 2025 році. Якщо президенту США вдасться змусити Київ та Москву підписати документ про припинення вогню, то влада буде змушена скасувати воєнний стан і розпочати виборчий процес. Але як це може бути досягнуто, адже Росія не демонструє бажання припиняти обстріли та наступ, та яким чином організувати повоєнні вибори, насправді мало хто розуміє.

Та це не заважає владі приймати деякі популістичні рішення, аби втримувати рейтинги. Одне з таких — роздача 1000 гривень кожному українцю, що в умовах катастрофічного дефіциту бюджету багато хто сприйняв мало як не підкуп виборців.

Страшний мобілізаційний закон, але є нюанси

У травні запрацював новий так званий закон про мобілізацію. Цей документ народжувався в довгих муках і все одно вийшов м’якший, ніж багато хто очікував. Перший текст законопроєкту про військовий облік з’явився у листопаді минулого року. Але емоційні дискусії в парламенті призвели до того, що документ відправили Міністерству оборони на допрацювання.

Для опозиційних сил в Раді (окрім залишків забороненої "Опозиційної платформи — За життя" (ОПЗЖ) це був золотий час для критики дій влади, звинувачень у провалах на фронті, а також вимог провести демобілізацію, що є надскладним в час активної фази війни. Ці баталії відбувались в той самий момент, коли у США не могли проголосувати за надання допомоги Україні.

З труднощами, та у квітні закон підтримали в парламенті в надії, що це покращить темпи мобілізації. Але цього не відбулось, що згодом підтвердив і президент. Деякі норми так і не запрацювали: влада не хоче їх втілювати, аби остаточно не втратити підтримку у суспільстві.

Що насправді відбувається з мобілізацією і чи є розуміння, як врятувати ситуацію, "Телеграф" розказував у цій статті.

Очищення команди

Взагалі, 2024 рік став роком кадрових змін. Були заміни і в ОП, і в Кабінеті міністрів, і в Генштабі.

Президент звільнив двох заступників голови ОП Андрія Єрмака — Андрія Смирнова та Ростислава Шурму. Посаду втратив секретар РНБО Олексій Данилов, якому обіцяли місце посла в Молдові, але призначення не відбулось.

Перезавантаження відбувались і в Кабміні. Зокрема, зі скандалом пішов міністр інфраструктури Олександр Кубраков, якого тепер підозрюють у створенні політичного проєкту разом із головою партії "Слуга народу" (СН) Оленою Шуляк. Його на посаді замінив заступник Єрмака Олексій Кулеба.

На Банковій вирішили попрощатися і з міністром закордонних справ Дмитром Кулебою. На його місце з ОП перейшов Андрій Сибіга. Перестановок було чимало, але про зміну системи управління говорити поки не доводиться.

Тим часом в уряді з’явилось нове відомство — Міністерство національної єдності. Його очолив Олексій Чернишов, який довгий час хотів перейти на посаду міністра інфраструктури, але у підсумку його забрали з "Нафтогазу" в нове відомство. Тепер він буде працювати з українцями за кордоном: з тими, хто вимушено переїхав через війну, і з діаспорами.

Після скандалу з корупцією в лікарських комісіях і десятками прокурорів-інвалідів пішов з посади керівника Офісу генпрокурора Андрій Костін. У політичних колах говорять, що він отримає якусь дипломатичну посаду, попередньо — поїде послом в Нідерланди. До слова, колишня генпрокурорка Ірина Венедиктова після звільнення поїхала послом у Швейцарію і, очевидно, непогано там влаштувалась. А чим Костін гірший? До речі, буквально днями президент провів певні кадрові зміни й на дипломатичному напрямку.

Нестабільно було і в прем’єра Дениса Шмигаля. Деякий час не під запис в СН розповідали, що президент втомився від нього і хотів би замінити. Тому очільнику Кабміну довелось провести майстерні переговори та переконати Зеленського не грати в ці ігри. Адже звільнення прем’єра призводить до відставки усього Кабміну. А цей процес під час воєнного стану є надскладним.

ГУР vs ОП

У списку на звільнення цього року опинилось доволі неочікуване прізвище — керівника розвідки Кирила Буданова. Про напружені стосунки ГУР з ОП "Телеграфу" стало відомо від джерел в оточенні Буданова ще навесні. Тоді йшлось про те, що Андрій Єрмак нібито намагається не допускати прямого спілкування керівника ГУР з президентом. Причина — високий рейтинг Буданова, який стає небезпечним для Зеленського, запевняли джерела.

До цієї історії знову повернулись у вересні. Тоді співрозмовники "Телеграфу" в ГУР стверджували, що є реальна загроза звільнення Буданова. Сам Зеленський спростовував ці чутки, заявивши, що "не збирався цього робити". Та в ГУР іншої думки.

Варто зазначити, що про політичні амбіції Буданова в українському політикумі говорять вже декілька останніх місяців. В його ж оточенні цю тему намагаються обходити.

Втім, нещодавно було опубліковане соцопитування, згідно з яким найвищий рівень довіри у Залужного (72%) та Буданова (55%). Зеленський — на третьому місці (44%). Красномовно.

Справи духовні й не дуже

Не менш неочікуваною подією цього року стала заборона УПЦ МП. За відповідний закон проголосували в парламенті у серпні. Тут також не обійшлось без скандалів та блокування трибуни.

Заборонити — заборонили. Але активного переходу церков УПЦ до ПЦУ не спостерігається. Окрім Києво-Печерської лаври.

Вже у грудні про це згадав представник забороненої ОПЗЖ, депутат парламенту Юрій Бойко. Він записав ролик, в якому звинуватив незрозумілих радикалів у знесенні пам'ятників, перейменуванні міст, забороні людям розмовляти рідною (російською) мовою та ходити "до тієї церкви, до якої вони хочуть ходити".

Цим він привернув увагу до того факту, що в парламенті досі залишаються депутати з ОПЗЖ. Політики з українською позицією почали вимагати позбавити мандатів Бойка та його колег. Але ця процедура доволі непроста.

Тому було вирішено бодай звільнити його з Комітету ВР з прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій. Хоча і це вдалось зробити лише з другої спроби.

Окрім цього, Бойка запросили до СБУ, після він вже записав ролик із вибаченням.

Але його вдала спроба потрапити в інформаційний простір доводить, що навіть проросійські сили готуються до виборів та намацують настрої українців. Адже на фоні зростання втоми від війни дуже легко продавати обіцянки про скорий мир. Навіть тим політикам, які вже мали б зникнути з політичної арени.

Висновок авторки

Для мене 2024 рік став свідченням того, наскільки глибоко війна переплелася з політикою в Україні. Спочатку здавалося, що поле для політичних маневрів звузилося через активність військових дій. Але цей рік продемонстрував, що політичні інтриги не полишають українську сцену навіть у найскладніші часи.

Та найбільше дивує швидкість, з якою відновилася політична активність, зокрема, інтриги навколо ключових фігур, таких як Залужний та Буданов. Вони стали не лише стратегічними фігурами у військовому контексті, але й потенційними гравцями на політичній арені, які здатні змінити баланс сил на виборах. І це на фоні нерозуміння, чи взагалі вдасться втримати державу та повернути окуповані території.

Втім, політичні амбіції таких людей наштовхують на думку — вони, напевно, найбільше вірять, що Україна залишиться на політичній мапі світу. Але незрозуміло, у яких кордонах.

Зрештою, це був рік, коли політика знову вийшла на авансцену, розкриваючи старі й нові альянси, змушуючи задуматися про те, як Україна буде розвиватися далі. І хоча війна продовжує визначати багато аспектів життя, саме політичні рішення сьогодення закладають фундамент миру і стабільності майбутнього України.