"Не всі спроможні воювати", - нардеп від "Слуги народу" про силову мобілізацію, совок в армії та економічне бронювання

За підсумками минулого року, мажоритарник від "Слуги народу" (з партії вже вийшов, але залишається у складі парламентської фракції) з Чернівецької області Георгій Мазурашу став найбільш плідним народним обранцем. Нардеп подав до Верховної Ради аж 215 законодавчих ініціатив, втім отримав найнижчий рівень підтримки своїх законопроєктів – 12%.

Попри те, що Мазурашу є членом комітету ВР з питань молоді та спорту, значна частина законопроєктів нардепа стосується теми мобілізації. Так, слуга народу опікувався економічним бронюванням, звільненням від мобілізації волонтерів та рятувальників, збільшенням виплат військовим та навіть пропонував дозволити чоловіками виїздити з країни.

Що ж так тригерить члена монобільшості в діючій системі мобілізації та чому силовий примус до служби лише шкодить ЗСУ? Ці питання "Телеграф" обговорив в інтерв’ю з Георгієм Мазурашу.

Важливе уточнення: редакція може не поділяти позицію народного депутата. Деякі уривки інтерв’ю можуть викликати суспільний резонанс, але ми свідомо їх залишили, щоб показати, хто сьогодні ухвалює закони в Україні. Також ми звернулись до фракції "Слуга народу" за коментарем щодо окремих висловлювань народного депутата Мазурашу.

"Не всі здатні до військової служби"

— Пане Георгію, значна частина ваших законопроєктів стосується вдосконалення системи мобілізації. Наскільки я розумію, ці законопроєкти викликані тими питаннями, з якими до вас звертаються виборці. Назвіть ці основні больові точки. Які проблеми бачите?

— Законопроєкти, які я направляю, базуються в переважній більшості на пропозиціях, побажаннях від моїх виборців… Точніше, наших з Володимиром Олександровичем [виборців], адже я розумію, що така була ситуація у 2019 році, що без великого рейтингу Володимира Зеленського в нас би не обрали таку велику кількість від "Слуги народу".

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я відчував ці критичні проблеми для нашої країни через таку мобілізаційну політику. А десь з літа 2022 року пішли звернення людей достатньо масово. Тому я почав пропонувати законодавчі зміни, якими можна було б зняти ці зайві непотрібні проблеми у суспільстві. І ми б могли обійтися без цих проблем, якби включили здоровий глузд і перейшли до формування армії суто на контрактній основі. Навіть у воєнний час, мотивуючи громадян ставати на захист Вітчизни. Люди ж не з Місяця впали, вони усвідомлюють загрози та розуміють, що треба давати відсіч агресору. Просто те, що ми це все розуміємо, жодним чином не робить автоматично когось спроможним реально воювати. Не всі громадяни здатні до військової служби через специфіку їхніх фізичних, психологічних якостей.

Для всіх очевидно, що нам треба консолідувати зусилля для того, щоб досягнути максимально можливої спроможності чинити опір ворогу. А це [досягається] не тоді, коли ми просто беремо всіх офіційно військовозобов’язаних. Бо що таке цей офіційний стан, коли заганяють на ВЛК і за 15-20 хвилин пишуть, що придатний? Це досягається, коли ми на захист Вітчизни залучаємо тих, хто реально спроможний виконувати бойові та інші завдання.

В Законі "Про оборону України" написано, що це комплекс заходів! На цьому я постійно акцентую: це й економічні, й інші заходи. Тому нам треба залучити максимально можливу кількість здатних це робити людей до виконання різних заходів в рамках оборони України. Тим, що ми приблизно з літа 2022 року перейшли до такої ганебної системи, коли особи у формі (військові та поліцейські) погрозами та примусом заганяють людей в армію, цим ми завдали величезної комплексної шкоди самій армії.

— Чому?

— Тому, що ті люди, яких так заганяють, коли вони доходять до військових підрозділів, то найчастіше поповнюють статистику СЗЧ (самовільне залишення частини. — Ред.), дезертирства та інших негативних явищ. Крім цього, такою мобілізаційною політикою ми загнали велику частину економічно активних людей в тінь. На першому етапі вони просто звільнялися з роботи для того, щоб не бути під рукою у представників ТЦК (бо на офіційній роботі легше знайти людину). Частина з них ще працювала в тіні, але коли цей тиск перенісся на вулиці, то цю частину громадян ми змусили шукати можливості втекти з країни. Ті, які не змогли знайти варіанти виїхати за межі країни, просто ховаються вдома. І від цього нам жодного толку немає для оборони. Навпаки, ми лише втрачаємо, бо вони ж не працюють на економіку, звідки фінансується армія. І це ми зробили власними руками.

Я це пов'язую з тим, що у нас військове керівництво, на мою думку, совкове. Виглядає так, що вони прихильники рабовласницької філософії, системи. Вони, напевно, уявляють себе якимись рабовласниками: народ України – раби, вони мають робити те, що ми хочемо. Але воно так не працює. Не може бути так, що люди, яких інші громадяни обрали для того, щоб вони управляли країною, ставилися як до рабів до тих людей, які їх обрали.

І подається це так, що інакше ніяк не може бути. Нібито ми інакше не можемо захистити Вітчизну, окрім як заганяти когось погрозами та примусом в армію. Але це, очевидно, заважає і дуже сильно шкодить. Ми таким чином збільшили дефіцит коштів на утримання армії. В публічній площині називаються цифри 500—700 мільярдів. Цей величезний дефіцит ми створили своїми руками, почавши забирати людей з економіки, де вони приносили користь і працювали.

Ми виганяємо людей за кордон, ми створили купу корупційних схем на цьому. Десятками тисяч доларів обліковуються суми за допомогу втекти з рідної країни. І ці схеми ми самі створили, адже коли створюєш бар'єри, перешкоди, заборони, люди починають шукати шляхи, як їх обійти, а нечисті на руку ділки на цьому заробляють. Причому це не завжди шахраї. Є моменти, коли виїжджають, очевидно, через схеми, які ведуть кудись наверх.

І для мене це дуже болісна тема. Я якийсь час намагався достукатися до колег, і якось один з них у фракційному чаті відреагував агресивно. Потім я виходжу після засідання, а він в кафе поряд п'є каву. Я кажу, так з посмішкою, бо зі всіма намагаюся добродушно спілкуватися: "Що ти там на мене "наїхав" у чаті?" А він почав: "От ти проти заборони виїзду за кордон, ти проти силової мобілізації, а ти що не розумієш, що інакше ніяк, і якби ми відкрили кордон, то всі б повтікали". Я спитав його, чи він одружений? Він відповів, що так. Я кажу: "Дружину закриваєш вдома, щоб не втекла?" Він сказав, що більше не хоче зі мною говорити.

Мобілізація як проєкт

— Тоді скажіть, як інакше, якщо не силова мобілізація? Контрактна армія, про яку ви кажете, це, звісно, добре, але чи в період війни? Добровольці закінчуються, і який тоді вихід ви бачите?

— Я розумію, що декому зручніше апелювати позицією "а інакше ніяк". І цієї позиції дотримується, на жаль, багато колег по парламенту, навіть по фракції. Але уявімо собі, що добровольців вже немає. Вмикаємо здоровий глузд і аналізуємо. Коли я слухаю інтерв’ю представника однієї з бригад, то він каже, що от до них завезли з навчального центру 100 людей, з яких вони виокремили п’ять-шість людей, з якими можна працювати. Тобто 100 людей "бусифікували", забрали їх з економіки. Витратили на них час і ресурси тих, які цією "бусифікацією" займаються. В навчальному центрі витратили на них ресурси. Вони стали військовослужбовцями, на них витрачається зарплата і забезпечення. А потім вони відмовляються виконувати завдання. Представник військового підрозділу дорікає: "А що ж ти одразу не сказав? Ти ж вже тут". А людина каже, що вона ще на вулиці це казала, що не буде воювати, і в навчальному центрі казала. Людина каже відкрито, бо розуміє, що не зможе це робити. Тобто від того, що ми хочемо, щоб людина це виконувала, вона не зможе це виконувати.

Нещодавно я дивився одного юриста, він називав цифру 78 800 справ щодо дезертирства, але він під дезертирством розумів і СЗЧ. Уявіть собі, який масштаб проблем ми заганяємо в армію.

А плюс ті, хто відмовляється. І як мені розказували хлопці зі сходу, з якими я спілкуюся, відмовляються ще й "правильно". Людина не каже просто: "Я не хочу". Вона каже: "У мене проблеми зі здоров'ям". Приходить керівник медчастини, оглядає і каже, що все нормально. А йому відповідають: "Ви кажете нормально, але я не можу. У мене болить тут, тут і тут". Тоді мусять брати машину, везти його в якийсь найближчий обласний центр, де є комплексне обстеження. Обстежують… Та все нормально. А він каже: "От ви кажете, що нормально, але у мене болить тут, тут і тут. Я не можу". Тобто він "правильно" відмовляється. І потім, після цього відкривають розслідування, тому що він відмовляється не обґрунтовано, на думку керівництва підрозділу. І починають з ним працювати вже в рамках розслідування. До реального покарання доходить відсотків 10. Як мені казали, на одному офіцері 67 справ таких "висить". І всі ці проблеми ми притягуємо в армію самі!

— Ну так і що ж робити?

— Тих п’ять-шість, з якими можна працювати, їх треба виявляти ще на етапі спілкування з ТЦК. Це їхня, в принципі, функція. Вони б мали якісно виявляти тих, хто реально потенційно може захищати Вітчизну зі зброєю в руках, і з ними працювати.

Є ж полігони. Люди хочуть мати можливість на вихідних виїхати на полігон, щось згадати, бо хтось десь колись служив. А потенційно із них хтось може на добровільних засадах підписати контракт на службу в армії.

А цю функцію вони практично не виконують, зате вони заганяють для кількості. Вони ж там в армії "під козирок": "добре, буде зроблено" таку-то кількість! І він ходить, бігає, когось ловить…

Якщо людина має хоч якусь краплину натяку на потенційну спроможність [для служби в армії], вона ж інакше буде спілкуватися. Вона буде обговорювати: "А що? А де служити?" Тобто якісь перспективи обдумувати для себе.

Наші партнери називають війну в Україні успішним проєктом для них. Вони ж не втрачають людей, а допомагають Україні, і ми боремося проти рашистів. Супер! Успішний проєкт. Так давайте і ми розглянемо це як проєкт. Чи якийсь менеджер діяв би так? Закидав би для кількості просто когось? Це все одно, що ми хочемо виграти чемпіонат Європи з футболу і просто для кількості всіх заганяємо до збірної. Так не буває. Ми шукаємо кращих, які здатні виконувати ці завдання. Це ж очевидні речі!

Як каже наш президент: або воюй, або працюй. Якщо ви не воюєте, а працюєте, це дуже цінний внесок в економіку, бюджет і на утримання армії. І так воно і є! Так і треба діяти. А у нас дії протилежні: ми забираємо в армію людей, неспроможних служити й воювати, і кидаємо їх туди, де збільшується потреба. Тобто ми зменшуємо надходження в бюджет і збільшуємо потребу, тому що їх треба фінансувати. І ми тепер кричимо, що нам треба ще 500 мільярдів. Що робити? А давайте збільшимо податки! О, супер!

— Але ж очевидно, що і депутати, і військове керівництво всю цю проблематику і так розуміють. Чому ж тоді, на вашу думку, мобілізація не менеджериться, як ви кажете і пропонуєте? Можливо, тому, що все не так лінійно?

— Це питання, яким я багато разів задавався. На мою думку, неможливо знайти адекватну людину, яка це не розуміє. Тоді виходить, що? Тоді виходить, що люди продовжують проводити мобілізацію таким чином, навіть розуміючи, що це дає переважно негативні результати. Значить, я роблю висновок, що, можливо, люди, які впливають на ці рішення, просто хочуть, щоб зменшувалась можливість нашої країни чинити опір ворогу. Щоб ми швидше дійшли до того моменту, коли ми не зможемо чинити опір і нас "голими" руками зможуть захопити. Так виглядає. Ну я іншого пояснення не знаходжу.

"Проти переговорів можуть бути тільки ті, хто на передовій"

— Зараз активно обговорюється тема зміни мобілізаційного віку, щоб він становив від 20 до 50 років. Що вам відомо? В парламенті це дійсно розглядається як механізм, який рано чи пізно буде запроваджений?

— Після тих змін, які були ухвалені в травні, на жаль, з'явилася теоретична можливість мобілізовувати з більш раннього віку. Вся країна знає про цю колізію.

Якщо говорити про вік, то, на моє переконання, залучаючи когось до армії, треба орієнтуватися не на вік, а на фізичну і моральну спроможність людини захищати Вітчизну. Я пропонував зняти верхню [вікову] межу для тих людей, які на добровільних засадах, за взаємної згоди з військовим підрозділом, готові стати на захист. Мені казали, що цього робити не можна, що є, вибачте, старі, які сидять по штабах, їм за 60 років, і вони із задоволенням скористаються цим і будуть далі протирати штани. Але я ще раз акцентую: за взаємної згоди, коли військовий підрозділ бере на себе відповідальність і каже, що нам ця людина потрібна. Та ми це не зробили.

Та якщо говорити про вік мобілізації 20—50, я не відчуваю, щоб це обговорювалося як потенційно реальне офіційне рішення. Десь про це говорять, і є прихильники такого рішення. Однак реально вік мобілізації у нас з 18 років, просто для тих, хто готовий служити на добровільній основі. Але знову ж таки, якщо ставитися до мобілізації як до проєкту, то якщо у нас найбільша потреба в окопних і штурмовиках, а охочих найменше, то нам треба тут збільшувати мотиваційну сторону.

— Збільшувати виплати?

— Так. Ти можеш служити десь в підрозділі забезпечення в Центральній Україні й мати, наприклад, 22 тисячі гривень (плюс 30 тисяч), або можеш служити [на сході] і мати 200 тисяч. Я сам декілька разів пропонував захистити ці доплати військовим від інфляції. Зафіксувати, наприклад, в прив'язці до євро. 28 лютого 2022 року ці додаткові виплати (30 і 100 тисяч) були запроваджені, значить, станом на той час, яким був тоді курс, так і зафіксувати.

Я розумію, що коштів немає, тому я пропонував надбавку віддавати державними облігаціями. Ми ж кажемо, що ми повік винні тим, які стали на захист Вітчизни. Окей, заберуть вони пізніше або їхні діти, онуки, бо державні облігації вважаються найбільш захищеним видом вкладень. От у нас є цього місяця, умовно, 70% [грошей] і не вистачає коштів. Можна домовлятися: дивимося в очі, чесно, і військовому кажемо, що ми вам дамо 70% грошима, а 30% облігаціями. Ви заберете потім більше, або ваші родичі заберуть більше. Але треба чесно говорити з людьми, спілкуватися. Якби ці мої пропозиції прийняли, то ми б зараз мали не 100 тисяч доплату, а десь в районі 170 тисяч приблизно.

— Тема перемовин у війні з РФ. Як ставитесь до неї?

— Ми дуже залежимо від партнерів. Ми їм весь час дякуємо, але вони, на моє переконання, могли б зробити так, щоб не було цього жаху, щоб не було війни взагалі у 2014 році. Могли б після 24 лютого 2022 року зробити так, щоб це швидко закінчилось. Чому вони не роблять? Це інша загадка. Відповідь, можливо, колись дізнаємося або наші діти, онуки. Тут щось є незрозуміле для мене, якась геополітична гра, де ми якась розмінна монета або жертва, яку вирішили кинути на цю карту геополітичних розборок.

В суспільстві дуже великий відсоток людей, які готові до переговорів в різних форматах. Але я вважаю, що бути проти переговорів можуть лише ті люди, які служать зараз на передовій або які вже відслужили. Або ж ті, які пішли в ТЦК, написали заяву: я такий-то такий громадянин України готовий за власною згодою піти служити. Тоді людина має моральне право казати, що вона проти переговорів.

Абсолютно очевидно, що ми маємо на меті повернути всю територію, яка юридично належить Україні. Це зрозуміло. Хоча ми так само маємо розуміти, що вся територія Кіпру юридично належить Кіпру – незалежній країні, яка входить в Євросоюз. І у цієї країни в 1974—1975 році теперішня країна НАТО (мова про Туреччину. — Ред.) забрала майже 40% території. І дотепер весь цивілізований світ не може вирішити це питання. Тому треба розуміти, що це може затягнутися. Це ж приклад стосунків між країною НАТО і країною Євросоюзу. Куди ж ще цивілізованіше? Але дотепер не вирішили питання і майже 40% території незалежної суверенної країни Кіпр контролюється фактично тими, кого визнає лише Туреччина.

Нам треба розуміти, що війна може затягнутися. А якщо ми всі загинемо… Це мета? Ми тоді збережемо Україну? Україна — це лише території? Чи, може, Україна — це українці? На моє переконання, в першу чергу, має бути збережений українець. А територію з часом повернемо в дипломатичний спосіб. І це реально зробити.

— У своїх законопроєктах ви неодноразово підіймали тему економічного бронювання. Які зараз настрої в Раді стосовно цієї теми? Економічне бронювання буде ухвалене?

— Я тішуся з того, що цю тему вже обговорюють на рівні хоча б кулуарів Верховної Ради. Це вже добре.

Я пропонував давати автоматично бронь, якщо громадянин працює офіційно і за наслідками його роботи в бюджет йде сума, яка дорівнює мінімальній зарплаті в Україні – вісім тисяч гривень. Якщо сприймати це так, як я пропоную, то вистачало б офіційної зарплати в районі 16 тисяч гривень.

Розглядають варіанти сплачувати в бюджет 20 тисяч, і вищі суми є. От якраз це сприймається, що війна для бідних, тому що 20 тисяч податків в бюджет, це величезна зарплата має бути. І кого ми будемо захищати, бронювати? Членів наглядових рад, які отримують сотні тисяч?

Та коли вже це обговорюється, то я сподіваюся, що найближчим часом якийсь законопроєкт, який профільний комітет підтримає, вийде з можливістю бути проголосованим в першому читанні. І тоді вже можна буде поборотися за зниження того порогу, щоб він був більш реалістичний і доступний для громадян.